«Я - не герой, але я служив разом з Героями», - десантник 95-ї бригади Султанбагомаєв

29.02.2016

 

Старший лейтенант Костянтин Султанбагомаєв пройшов чи не всі гарячі точки Донбасу у складі 1-го батальйону 95-ї бригади.

У 2013-му він закінчив Академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, а вже навесні 2014-го разом з підпорядкованим йому взводом, виконував завдання у зоні проведення АТО.

Він не вважає себе героєм, але переконує, що служив саме з Героями, адже обидва командири 1-го батальйону 95-ї бригади удостоєні звання Герой України: полковник Тарас Сенюк (посмертно) та майор Ігор Герасименко.

В свою чергу Костянтина відзначили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудними знаками «За зразкову службу» та «Знак пошани».

Орден Богдана Хмельницького десантник отримав з рук Командувача ВДВ генерал-майора Михайла Забродського 12 грудня 2015 року у Слов’янську під час урочистостей з нагоди 22-річчя створення 95-ї бригади.

Старший лейтенант зазначає, що саме від Забродського під час АТО перейняв багато досвіду. Зокрема, що стосується відношення до особового складу, виконання завдань та ін.

Фундамент служби у ВДВ у Костянтина заклав майор Герасименко.

«Він був командиром паралельного взводу розвідувальної роти 95-ї бригади, коли я служив строкову службу у 2008-му році», - згадує «Султан» знайомство з наставником.

Костянтин добре пам’ятає і про героїчні вчинки солдатів і сержантів, з якими спільно виконували завдання на Сході України.

На жаль, деякі бійці із його взводу загинули, інші – отримали поранення. Сам же Султанбагомаєв отримав важке поранення 26 січня 2015-гороку під час штурму шахти Бутівка. У тому бою загинуло пятеро його побратимів із 95-ї бригади - Рачок Михайло, Білокуров Олександр, Гага В'ячеслав, Синюк Денис та Стратович Анатолій.

За рік, що минув, офіцер встиг побувати на могилах кількох загиблих та поспілкуватися з їх рідними.

Денис Синюк (позивний «Чіп») проходив строкову службу в розвідовальному взводі 1-го батальйону 95-ї бригади, пізніше підписав контракт й залишився в цьому ж підрозділі.

«Він був хорошою, відповідальною людиною. Під час виконання бойових завдань в ході проведення АТО проявив себе достойно, показав себе мужнім воїном, - каже Костянитин про загиблого солдата. – Мені подобалось, які він приймав рішення під час боїв. Він був одним з членів нашої військової родини, адже усі ми були сім’єю. Останній раз, коли бачив його живим, передавав йому радіостанцію після свого поранення і сказав: «Приймай командування взводу на себе». Відразу після цього прилетіла друга міна і забрала життя Дениса».

На роковини загибелі Султанбагомаєв їздив на Полтащину на могилу Дениса, зустрічався з його рідними.

«Спочатку було страшно їхати, подивитися в очі батькам, бо ти залишився живим, а їхній син загинув. Думав, що будуть питання: «Чому не зберіг?», але батьки Дениса зустріли мене, як сина, до всього віднеслись з розумінням». 

Костянтин також побував на могилі загиблого Білокурова Олександра.

«Саша служив в інженерно-саперній роті 95-ї бригади. Коли в боях за Семенівку мій взвод зазнав втрат, то на виконання завдань з нами виїздили бійці з інших підрозділів. Так до нас і прийшов Білокуров. Сформувалась нова команда, кожен знав свою роботу, своє місце. Сашка був «ходяча енциклопедія», завжди в нього можна було щось дізнатися. Він був одним з кращих у своєму підрозділі, – розповідає про Білокурова Костянтин. – Не раз під час виконання бойових завдань міг знешкодити мінно-вибухові загородження противника. Коли я брав Сашу з собою на виїзди, то я довіряв йому «свої ноги» і загалом безпеку особового складу».

З Михайлом Рачком старший лейтенант потоваришував приблизно тоді ж, як і з Білокуровим.

«Я довіряв Міші. На війні він показав себе з кращої сторони. Був прапорщиком, займав посаду головного сержанта роти РХБЗ. Михайло загинув миттєво: поставив хлопцям задачу, відбіг подивитися, що робиться з правої сторони батальйонно-тактичної групи і коли розвернувся бігти до хлопців – пролунав вибух міни», – згадує Султанбагомаєв.

Анатолій Стратович почав виконував завдання зі взводом Костянтина лише з вересня 2014-го.

«Толік мене завжди беріг, давав мені поради, оскільки це була його третя війна. За короткий час він багато чого мені показав, розказав, постійно підтримував. Анатолій був хорошою людиною, мав дітей, онуків і правнучку», - розповідає офіцер.

Поховали 52-річного снайпера Стратовича на військовому кладовищі у Житомирі 1 лютого 2015 року. А 17 листопада на фасаді колегіуму № 34 йому відкрили меморіальну дошку.

Серед тих, хто загинув 26 січня 2015-го року під час штурму шахти Бутівка був і 23-річний доброволець Гага В'ячеслав з Черкащини.

У мирному житті В’ячеслав працював вчителем фізкультури у рідному селі. Міг досягти висот у спорті, але загинув у молодому віці на війні.

Старший лейтенант Султанбагомаєв пишається бійцями, з якими доля і ця війна звела його по один бік у боротьбі за свободу і територіальну цілісність країни. Згадує тих, з ким пройшов гарячі точки Донбасу і з ким спілкується й донині.

Серед таких, Микола Вознюк , Микола Чміль, Владислав Гришанчук, Микола Мельник, Антон Магльований, Денис Голодюк та ін…

«На Миколу Вознюка я завжди міг покластися. Якщо Денис Сенюк був моєю «лівою рукою», то Коля – «правою»», - відзначає Костянтин. - Вознюк мобілізований під час першої хвилі, наразі вже звільнений з армії. Початково Коля був поваром, але пізніше став помічником гранатометника в 2-ій роті 1-го батальйону 95-ї бригади. Поставлені задачі завжди виконував добре».

Вознюк був одним із тих, хто надавав першу допомогу Султанбагомаєву після поранення 26 січня 2015-го. Варто додати, що Коля й сам тоді отримав поранення, яке впродовж місяців заліковував у столичному шпиталі.

Костянтин також розповідає і про витривалість, відвагу та професіоналізм Миколи Чміля. Він був водієм БТРа.

«Бути водієм в аеромобільній роті, їхати в колоні, наступати – це одне, а бути водієм БТРа, який рухається першим в колоні – це інше. Саме водієм такого БТРа був Чміль. У нього були більші шанси загинути, але він врівноважено, спокійно продовжував керувати бойовою машиною», - веде далі десантник Султанбагамаєв.

27 лютого Микола Чміль закінчив навчання у Одеській військовій академії за спеціальністю «Фізична підготовка у військах», отримав лейтенантські погони.

А от Владислав Гришанчук нині проходить службу в 135-му окремому батальйоні забезпечення та командування ВДВ.

Влад мав позивний «Дейл», він товаришував з Денисом Синюком. Обоє були маленькими та найкращими, як мультфільмі, тому й отримали відповідні позивні, один - «Чіп», а другий  - «Дейл» .

«За час служби у 95-їй бригаді Влад зарекомендував себе з позитивної сторони , один з кращих розвідників бригади, постійно вдосконалює свої професійні навички , багато читає військової літератури», - розповідає «Султан» про Гришанчука. Та додає, що Влад постійно діставав його різними питання, на що він злився, але водночас поважав, як фахівця.

Офіцер також відзначає і професійні якості солдата Мельника Миколи, який і надалі продовжує служити у розвідувальному взводі 1-го батальйону 95-ї бригади. Під час боїв у Красному Лимані він отримав поранення: куля пробила колінну чашечку, але лікарі зберегли здатність ходити.

«Микола на війні був дисциплінованим, впевненим в своїх діях, ніколи не обговорював команди, спокійний, урівноважений. Зарекомендував себе хорошим товаришом, разом з Миколою Вознюком готували їжу», - ділиться Костянтин.

Одним з перших з розвідувального взводу отримав поранення у зоні АТО Антон Магльований. Нині він ще проходить лікування в Одеському шпиталі.

«Це був не солдат, а непосида. Завжди рвався вперед, на місці ніколи його втримати не можна було, все хотів знати, скрізь залізти, але найголовніше бути кращим, - згадує «Султан». - Бажання бути кращим - це чудовий показник для досягнення чогось високого в житті. Антон часто мені допомагав у справах, які стосувалися взвода».

Серед тих, хто пробув на війні не великий проміжок часу, але показав свою вірність Військовій присязі та народу України є – Денис Голодюк. Він отримав поранення в бою, коли 1-й батальйон втратив легендарного комбата -  Героя Украіни (посмертно) полковника Сенюка Тараса Михайловича.

«Денис був чимось схожим на Магльованого. Я спочатку думав, що вони брати рідні. Денис хороша людина, добрий товариш. Тоді в бою він ледве не втратив ногу, але лікарям вдалось її врятували», - ділиться командир.

Султанбагомаєв переконаний, що на усіх цих військовослужбовців потрібно рівнятися. Когось згадати, а про когось дізнатися.

«Половина з них стали інвалідами у віці до 25 років. Вони хотіли вкласти свою часточку, виконюючи свій обов’язок, але цього ніхто не шанує.  Починають забувати завдяки, яким піздрозділам стримався наступ та розповсюдження пропаганди і т.д.

В містах не окупованих, а саме в Житомирі, люди живуть своїм життя, дітки ходять в дитсадки, граються на майданчиках, молодь вечорами спокійну гуляє, люди ходять на роботу не ховаючись в підвалах.  А що б було б, якби ці хлопці відмовились їхати на Схід, якби вони дійшли до нас? Як би ми зараз жили?

Цінуйте та не забувайте, бо вони заслужили повагу», - звертається офіцер до жителів мирних міст.

 

Зазначимо, що сам же Султантанбагомаєв за рік після поранення повернувся до служби в 95-їй бригаді, нині він заступник командира 1-ї роти 1-го батальйону. Разом з тим, продовжує лікуватися. Мріє одружитися зі своєю нареченою Тетяною Далевською та виховувати хлопчика й дівчинку, а реабілітувавшись після отриманих поранень, також знову хоче стрибати з парашутом.

Віта ДЕМУСЬ


 
Новини Кіно та ТБ
Загрузка...
Загрузка...
Програма телепередач
 Найважливіша роль у створенні єдиної православної церкви та отриманні Томосу належить українському народу. Адже Господь почув щирі молитви українців і...
 У рамках робочої поїздки на Житомирщину Президент Петро Порошенко 17 січня взяв участь у подячному молебні за надання Томосу про автокефалію Православної...