В Житомирському військовому госпіталі на лікуванні нині перебуває 184 бійці із зони АТО, переважно хлопці з 95, 30 та 26 бригад, які дисклокуються на території міста та області.
Всі пацієнти мають різні поранення, однак обсолютно кожному потрібна кваліфікована психологічна допомога на рівні із медичними процедурами.
В цьому впевнені психологи Віталій Климчук та Вікторія Горбунова, які разом з командою колег влаштували вечірні чергування у госпіталі і близько місяця працюють із військовослужбовцями, їх родинами.
Щоденно мають десь півтори години на спілкування з хлопцями для вирішення їх проблем. Кажуть, що на контакт самостійно йдуть одиниці. Більшість вважає, що звертатися за будь-якою допомогою – це принизливо, а тим паче, коли доводиться спілкуватися з фахівцями про пережите, ділитися своїми страхами і думками.
«Тут є з ким працювати. Кількість бійців постійно збільшується, а проблеми залишаються, – констатує Віталій Климчук. – Ми надаємо допомогу безкоштовно і бійці не вважають за потрібне користуватися нашими послугами. Було б добре, якби в госпіталі був штатний психолог, який перебував тут весь час, міг відслідковувати пацієнта до повного психологічного одужання. Фактично, для цього потрібно 10-20 занять, але ми не маємо можливості стільки працювати з кожним пацієнтом госпіталя, бо їх швидко виписують, відправляють додому, а звідти, ймовірно, знову на війну. Сьогодні гостро стоїть питання із пошуком психологів для роботи у деяких райцентрах регіону, де теж необхідно допомагати військовим».
Вікторія Горбунова відзначає, що в процесі різноманітних занять та зустрічей зробити із людини, яка повернулася з війни таку ж, як і вона була до цього – не реально.
Та це не означає, що варто опускати руки і в першу чергу це стосується самих військових, адже психологи по-суті допомагають повернутися до нормального життя, де нема війни, але є рідні, друзі, робота, плани та їх реалізація. Повністю досягнути одужання за такий короткий термін – дуже складно, але нормалізувати психологічний стан пацієнта можна.
У роботі психологів з учасниками АТО в госпіталі є ще одна проблема – це не є обов’язковим пунктом у програмі лікування, тому й ставляться пацієнти до цього не серйозно.
Доводиться ходити по палатах і пояснювати, що це дуже важлива складова емоційного здоров’я. Приміром, в Ізраїлі робота психолога із військовими входить до загального плану лікування. Можливо, після реформування української армії, в нашій країні теж подбають про це.
«Після війни хлопці стають по-іншому реагувати на стандартні ситуації та оточення. Вони агресивні, чутливі до стосунків, ображаються, можуть говорити на підвищених тонах, кричати, нервоово реагувати. У багатьох проявляється тяга до алкоголю. І це нормальна реакція організму на не нормальні ситуації, які мали місце у їх житті до цього, – пояснює Вікторія. – Багато хто має страх всередині себе. Одні бояться йти на війну, інші знову повертатися туди і пережите смерть бойових товаришів чи ще одне поранення, бояться не повернутися. Тут все як було, нічого не змінюється і військовим важко, бо поки вони там воюють і вмирають, тут всі продовжують жити нормальним життям, від якого вони за кілька місяців відвикли. Вони думають, що їхню самопожертву ніхто не цінує і до того, що вони роблять там, нікому нема діла. З цим ми працюємо щоденно. Є напруженість і труднощці, які треба долати»
Військовослужбовцям у будь-якому випадку необхідно виговоритися і поруч має бути людина, яка готова слухати і навіть співпереживати. Добре, якщо це буде саме психолог, але інколи хлопці шукають вихід у спиртному – за чаркою у компанії їм легше ділитися спогадами.
Рідні роблять велику помилку, коли просять все забути. Навпаки, такими закликами вони змушують військового вважати, що він нікому не потрібен і залишати один на один з проблемою.
«Такі люди – це як маленькі діти. Їм треба увага. Треба вміти вислухати, дати поплакати, – веде далі Горбунова. – Не всі хочуть говорити, але на розмову можна викликати, почавши з іншої теми, а з часом всеодно дійде до цього, бо тримати в собі це неможливо. Спілкування можна розцінювати як таблетки. У них є потреба говорити, тому треба бути поряд в такі моменти».
«Хочемо трохи змінити систему нашої роботи в госпіталі, – каже Климчук. – Закріпити за кожним психологом певну кількість пацієнтів, яку той зможе вести протягом лікування і за потребою надалі. Поки практикуємо роботу у тематичних психологічних групах – контроль емоцій, подолання безсоння та інші. Працювали також із тимчасовими переселенцями зі Сходу, але зараз більше сфокусувалися на військових і їх родинах. Я лишаю інформацію про те, що готові допомогти у різних інстанціях, роздаю візитки і люди звертаються. Можна також підходити у військовий госпіталь, де наші люди є щоденно з 16.00 до 17.00».
Вікторія та Віталій говорять і про психологічну підготовку бійців до стресових ситуацій напередодні відправки на Схід, але поки про це не дбає військове керівництво й психологам доступу до місць їх підготовки та навчань нема.
Юлія ДЕМУСЬ
