Станіслав Паплінський – демобілізований десантник 90 батальйону. Під час виконання бойового завдання у районі Донецького аеропорту в січні 2015 року він потрапив у полон, звідки був звільнений через 197 днів.
На долю бійців 90 батальйону припали найстрашніші дні оборони аеропорту. Багато хлопців отримали поранення, потрапили в полон, загинули.
Про ці кілька днів життя та боротьби українських "кіборгів" у своєму нарисі й написав Станіслав Паплінський.
Перебуваючи у полоні, чоловік також написав близько сотні віршів, де знайшли відображення події цього періоду оборони донецького летовища і долі його захисників.
Біль і пам’ять
Станіслав Паплінський
Туман
(нарис)
19 січня, на Хрещення Господнє, я проснувся від сильного обстрілу, стіни приміщення, під яким ми жили, тремтіли, наче від страху. Десь о сьомій годині ранку почулися залпи "градів" і мін. З укриття нам вдалося вийти тільки через годину-півтори.
Поруч із нашою позицією якась водойма була. Біля берега лежав наполовину притоплений обгорілий автомобіль. Поверхню уже скував лід, місцями його попробивали снаряди, але ті ополонки встигли покритись новим прозорим льодом. Вони темними плямами, ніби лишаями, вкривали всю водойму.
На одній із таких чорних міток хлопці прорубали собі ополонку і, незважаючи на обстріли, примудрялися зануритися в ту цілющу, як вважали, Водохрещенську купіль. Я теж ходив до водойми, але купатися не став. Не вважав себе віруючим, тому й іншого сенсу, крім перспективи вхопити простуду, в тих купаннях не бачив.
Після масованого вранішнього обстрілу стало набагато спокійніше, лише зрідка вибухали міни десь неподалік.
По обіді, ближче до вечора, але який той зимовий день, тим паче на сході, на позиції прибули наші танки. Відстрілявши свій боєзапас, вони не гаючись зникали, а відразу після їхнього від’їзду починалися сепарські залпи у відповідь. Щойно вони вщухали, знову наші танки появлялися й енергійно починали відстрілювати свій боєкомплект. Звісно ж, "отвєтка" не барилася…
Уже присмерком до нас на позиції прибуло двоє бійців, вони мали продовжувати службу з нами. Одного з них звали Максимом, а другого – Володимиром, того чоловіка я знав іще з Артемівська. Він був зі мною з перших днів мобілізації. Напрочуд веселу вдачу він мав, постійно жартував, завжди й у всьому підтримував, з ним приємно було спілкуватися, розмову на будь-яку тему міг підтримати.
В Артемівську ми з Володимиром ремонтували техніку для нашого батальйону. На той час йому виповнилося п’ятдесят три роки, і я завжди, як до рідного батька ставився до нього. В листопаді ми з ним розпрощалися, нас по різних підрозділах розкидали. Поява Володимира на наших позиціях подвійне почуття в мене викликала. Безумовно, я був радий знову його бачити, а разом із тим мені до лиха неприємно було усвідомлювати той гіркий факт, що в такому поважному віці на цих позиціях Володимирові дуже важко буде…
Той вечір пожежею закінчився. Неподалік від вибуху ворожої міни спалахнув будинок, якого ніхто не тушив. Ні пожежних, ні сусідів із відрами не спостерігалося – усім байдуже до тієї палаючої будівлі було. Та й які сусіди могли бути, які пожежні мали там водитися – війна ж надворі. Війна… Увіч важко, ні, майже неможливо зжитися з думкою, що йде війна. Проте залпи й вибухи без зайвих зусиль щораз повертали в ту моторошну реальність. Війна продовжувалася…
Ранок наступного дня обстрілом почався, все довкруги ходором ходило. Буржуйка в підвалі від вібрації неначе якась жива перелякана істота стрибала біля стіни, постійно злітала димохідна труба з тієї пічки. Наш пес Айк, котрий мешкав із нами у підвалі, злякано скавулів, від чого геть кепсько на душі ставало.
Коли обстріл закінчився, ми вийшли з укриття. Розвідка донесла, що, прикриваючись своєю артилерією, почали активно діяти ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Я, щоб зайняти зручний сектор оборони, вигнав свій БТР із укриття. Позиція, куди я поставив бронетранспортера, дозволяла обороняти найвірогідніший напрям наступу. Повсюди фіксувалось пересування ворожих груп, які йшли на прорив.
Після вибуху в новому терміналі Донецького аеропорту хлопці трималися з останніх сил. Поранені, без зброї, у самісінькому пеклі… Вони трималися, зціпивши зуби, надлюдськими зусиллями напружували волю до перемоги. Бійці трималися, очікуючи підкріплення…
Підкріплення проривалося. З великим трудом, із втратами…
В одному з екіпажів був і мій колишній комбат. Він так і не виконав бойового завдання і попав у полон. Про полон комбата я довідався із розмов по рації. У той момент, зважаючи на всі довколишні реалії, я розумів, що ми – в оточенні. Тільки здаватися ніхто не збирався: хтось готував боєзапаси, снайпер із кулеметником зайняли позицію, я теж зайняв позицію… Кожний виконував якусь важливу справу, зовсім не було часу на перепочинок.
Уже не пам’ятаю, що змусило мене забрати свій БТР із тієї вигідної позиції, тільки через кілька хвилин на те місце, де щойно стояла моя бронетехніка, впала міна. Можливо, серед наших людей був ворожий коригувальник, могло бути, що десь неподалік безпілотник непоміченим пролетів, а, може, хтось із місцевого населення підсобляв ворогу.
Того достопам’ятного дня я багато думав, напевне усвідомлюючи, що приходить кінець, не відав лише, з якого боку загибелі чекати…
Перед очима невідступно стояв образ моєї доньки. Я зримо бачив її перед собою, чув її тоненький голосочок, не міг перестати думати про те маленьке диво.
"Ех, Маргаритко, як я хочу, щоб ця війна не докотилася до тебе, щоб тобі не довелось дізнатися, що це таке… Тому я й тут. Хай і не доживу до завтра, але знаю ради чого, ради кого… Я хочу, щоб ти жила на рідній землі, під мирним небом. Я хочу, щоб ти жила…" – подумки розмовляв з донькою.
Затим узяв мобільний телефон і написав братові повідомлення: "Брате, потурбуйся про Маргаритку…"
Мобільний зв’язок майже пропав, зателефонувати практично було неможливо.
Близькі залпи "градів" розбурхували мозок, тіло повнилося адреналіном. Довкруги постійно вибухали міни, випущені з ворожих мінометів. Осколки від мін сараною літали в повітрі, поцілюючи то в приміщення, то в транспорт, а то й хаотично падали на землю, розтоплюючи сніг. Час від часу міни лягали зовсім поруч, в якихось метрах від нас.
Вдень Олег, він виконував обов’язки командира групи, запитав у бійців:
– Хлопці, хто у випадку потреби готовий їхати в аеропорт?
– Я!!! – відповіли всі одноголосно, без сумнівів і вагань.
Це коротеньке слово краще всіх величезних плакатів і транспарантів продемонструвало патріотизм, сміливість і рішучість бійців. Люди, які ще зовсім недавно жили мирно, ходили на роботу, гуляли з дітьми зараз готові були йти на смерть. Без сумнівів і без вагань… Дуже приємно було усвідомлювати це. Увіч ставало легше на душі, тепліше на серці.
Увечері ми сиділи у підвалі, дивилися сепарські новини; дуже хотілося бодай що-небудь дізнатися про долю полонених хлопців. Невдовзі я заснув, заколисаний шумом генератора. Мені снився рідний Житомир, донька Маргаритка, майбутня дружина Світлана, котра чекала мене з війни… А ще снився поїзд, в якому я в’їжджав у темний тунель. Провідник кричав мені, щоб я зірвав стоп-кран. Та мені зовсім не хотілося того робити, адже я знав, що цей тунель уже закінчується. Потім провідник сам зірвав стоп-кран. Від різкого гальмування я сильно вдарився головою…..
Проснувся від страшного головного болю, запівніч було. У підвал зайшов Олег і сказав, що пора на виїзд в аеропорт. Хлопці діловито почали збирати свої речі, боєприпаси, патрони, гранати – все, що могло там згодитися.
Чи то від сильного головного болю, чи від утоми я не міг підняти свої речі, з великими труднощами надів бронежилет, довелось також докласти неймовірних зусиль, щоб перенести своє майно і зброю в автомобіль.
"Може, мені залишитися? Я ж очевидно захворів…– роїлися думки в голові. – Ні, я не можу залишитися, мушу їхати, я просто зобов’язаний їхати… Інакше, що скажу хлопцям? Болить голова… Не боліла, а тепер болить? Ні, я так не зможу…" – рішуче позбувся своїх сумнівів, стрімко, наскільки дозволяв геть кепський стан, зірвавшись на ноги.
Дорогою від постійного місця дислокації до пункту виїзду в аеропорт мене постійно нудило, ліки, котрі відшукав в аптечці, анітрохи не зарадили. Здавалося, що стає ще гірше.
Після прибуття до призначеного місця, намагався якомога глибше дихати свіжим повітрям, сподівався, що ті дихальні вправи трохи допоможуть.
Бійці, які проходили мимо, та й весь шум і гамір нашої групи настільки сильно дратували мене, що, здавалося, ось-ось терпець увірветься і я чого доброго якийсь фокус викину.
Та невдовзі оголосили збір. Уся група вишикувалась в одну шеренгу по двоє. Розпочався інструктаж, інструктував "Кіпіш": "Кричать – не звертаємо уваги, вантажимо… Хватаються за горлянку – не звертаємо уваги, вантажимо – у них шок після поранень… Відірвані руки й ноги – не лякаємось, вантажимо – вони живі… Здається, що "двохсотий" – вантажимо… Загубили зброю – не повертаємось, продовжуємо виконувати завдання…"
Багато й інших настанов тоді було дано, але я ледве-ледве чув їх, голова прямо навпіл розколювалась, стояти на ногах не міг. Поки "Кіпіш" розповідав, що та як робити, я пригадав, як ми з ним раніше конфліктували, навіть до ненависті справа дійшла.
Якось після прибуття чергової колони бронетехніки з Артемівська, мене залишили на полігоні. Для того, щоб там, на місці, привести в порядок усі ті машини. Технік батальйону поставив мене перед фактом: я вже не старший водій, а технік роти. Переді мною стояла задача допомогти кожному водію БТР привести техніку до робочого стану, навчити розбиратися в тонкощах механізмів тих машин, показати, як правильно керувати ними, розтлумачити особливості їзди і ремонту.
Я виконав наказ. Тільки не просто ходив і теорії вчив, а закочував рукави і налагоджував, ремонтував, показував усім водіям нашої роти, як потрібно з тією технікою поводитися. Запчастини по можливості за власні кошти купував. Та одного разу заявився "Кіпіш", на той час він командиром мого відділення був, і влаштував справжній скандал. Кричав, аж піна з рота летіла, руками розмахував, проте я мовчав, намагаючись його не провокувати… Адже вся причина того незадоволення крилася в тому, що я виконав не його наказ, а техніка батальйону. Тобто не займався ремонтом БТРа, котрий був у "Кіпішевому" підпорядкуванні. Далі було шикування, на якому з мене зробили зарозумілого типа, котрий великим начальником себе уявив. А я просто виконав наказ… Отак і зародилася моя ненависть до "Кіпіша".
Тепер же, за якісь миттєвості до виїзду, я дивився на нього і розумів, що й грамини ненависті в мене немає до цього чоловіка, а лише повага є.
Надворі був дуже густий туман. Бійці почали вантажитись у багатоцільові транспортери (тягачі) легкі броньовані (МТЛБ), всього три машини було. Ми в середню сіли.
Зовсім не відаю, як і чим це пояснити, але тільки-но машина рушила, мій головний біль наче рукою зняло. Таке відчуття було, що голова зовсім не боліла. Настільки раптово все сталося, ніби який больовий рубильник одним махом вимкнули.
Із нами знаменитий "Рахман" – Андрій Гречанов – був. Цей майор розвідки весь час намагався усіх підбадьорити. Я в правдивому захваті був від того, що офіцер, щойно з аеропорту вибравшись за підмогою і за транспортом, сам поранений, повертався назад у те пекло, і ще й при цьому піднімав наш дух.
Часом ми зупинялися, "Рахман" із кимось на зв’язок виходив. Задня машина постійно наздоганяла нас, і при кожній нашій зупинці з розгону вдарялась у корму. Такі наїзди жахливо лякали нас. Нічого дивного, коли по броні постійно цьвохкають кулі, а потім раптом чується різкий удар, враз стає не по собі.
Проскочивши ділянку, що прострілювалася, зупинилися на самісінькому в’їзді в аеропорт. Кормові двері відчинилися з великим трудом. Надворі стояв такий туман, що погано було видно навіть того, хто поруч стояв. Перекурили. Потім по рації нам повідомили, що прикриття не буде…
"Дальше самі, хлопці, дальше самі…"
Кожний розумів, що ця дорога швидше всього в один кінець.
Я закурив ще одну цигарку, затягнувся дуже глибоко… Далебі я не знав, що нас чекає попереду, і навіть припустити не міг, як там далі все складеться… Я просто курив і думав про поранених і беззбройних хлопців, котрі зараз перебували в оточенні ворога…
Вони чекали нас…
Трохи ліворуч від мене, десь там вдалині бушувала пожежа, котра своєю загравою пробивалася крізь туман…
Крізь густий-густий туман…
Крізь той туман, в якому ми за хвилину щезнемо.
Просто підемо і не повернемося…
Нас проковтне туман…
ТУМАН
(Другу "Юристу")
Нас проглотит густой туман
Уйдем мы в бездну безвозвратно
Судьба сценарий расписала нам
Не все придут домой, обратно
Ну почему? Зачем? Как так?
Мы жизнь на жизнь других меняем.
Наперекор своей расписанной судьбе
На счастье уповаем.
Нас проглотил туман густой,
Накрыли нас январские метели.
Мы не закончили всех дел с тобой,
С тобой мы мало песен спели.
Судьба злодейка, разлучила нас.
Я в плен попал, а ты взлетел на тучи.
Я вытяну тебя, пусть не сей час,
Ведь ты же друг мой самый лучший.
Я через семь недель вернулся,
Я у врага к тебе просился,
Я знал, но видя ужаснулся…
Ведь ты живым вчера мне снился.
И ты лежал там, в том же пепле…
Мой друг, мой брат уже не дышишь…
В дотла сгоревшем черном теле
Стук сердца больше не услышишь…
22.12.2015 року
