У дурці страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно

22.11.2013

Василь РУБАН, 71 рік, колишній дисидент Народився в селi Лiсники на Київщинi. Батько був учителем iсторiї, мати – молодших класiв. Вiршi почав писати 12-рiчним. Закiнчив Житомирський культосвiтнiй технiкум, відслужив у армiї. Три роки навчався в Київському унiверситетi iмені Тараса Шевченка на фiлологiчному факультетi. Два роки працював лiтредактором у видавництвi ”Музична Україна”. Потім, переслiдуваний КДБ за полiтичну дiяльнiсть, був кочегаром, завклубом, слюсарем. Із сiчня 1990-го – член Спiлки письменникiв. Шість рокiв i два мiсяцi сидiв у в’язницях i спецпсихотюрмах. Після виходу на волю два роки не працював – не давали паспорта. Казали, що загубили на етапі. Половину зарплати дружини віддавали за молоко – відтоді завели кіз. Останню звати Моська. Писати перестав 15 років тому. Вирощує картоплю, полуницю, помідори. Коли не мав роботи, торгував на Деміївському ринку полуницею. Дружина, Людмила Кучеренко, 40 років викладала українську мову й літературу. Мають двох доньок і сина, трьох онуків і стільки ж онучок. Хобі – історія. Лауреат премій імені Василя Симоненка і Євгена Маланюка

Василя Рубана з першого курсу університету агітували співпрацювати з КДБ

Дисидентство моє почалося після технікуму, коли влаштувався завклубом у батьківському селі Троковичі на Житомирщині. Щовихідних біля клубу були бійки. Потім винних тягли в сільраду, приїжджав дільничний. Колись у сільраді дуже побили двох хлопців. Я написав у "Комсомольську правду". Мене викликали до районного прокурора. Пояснили, що хлопці – винуваті, а я не розібрався. Мати казала: "Ти, Васю, куди не підеш, за тобою золоті верби ростуть". Після тієї скарги на сільське начальство мене біля клубу троє чоловіків били вночі. Я вирвався. Це був перший конфлікт із владою.

В армії справедливості не домагався. Служив у ракетних військах, у зв'язку – був замкомвзводу. Мав найвищий допуск секретності. Потім у КДБ дуже дивувалися.

З першого курсу агітували у стукачі. Систематично викликали до університетського військкомату. Старший лейтенант говорив: "Ми вам квартиру наймемо. Будете їздити за кордон". Я зустрічався з ним і на моріжку, і в готелі, що був "Москва", а зараз – "Україна". Балакали по 3–4 години, він ще приводив свого начальника – капітана. Тиснули: "Ну, ви не будете постійно повідомляти, але – інколи. От вам телефон, от вам те, се". Дискутували – я з думками не крився.

На третьому курсі сказали: до пам'ятника Шевченку не йдіть. Ми з Віктором Кордуном відкрито зібрали з групи гроші, купили квіти й поклали до пам'ятника. Я ще й старостою групи був. Один зі студентських лідерів, Борис Тимошенко – він завжди на всіх акціях ніс попереду вінок із гаслом "Борітеся – поборете!", написав покаянну. Назвав тих, хто збив його з пуття, – Світличного, Сверстюка, Дзюбу. Тих, кого йому вказали. Нас зібрали в червоному корпусі. Виступає цей же Борис. Просить, щоб поновили в університеті. Я тоді йду на сцену й кажу: "Якщо людина раз на місяць змінює переконання, то їй не місце в університеті". Зал зустрів це оваціями.

Весною поїхав на канікули в Троковичі. Випили з друзями, я взяв баян і пішли до клубу. Пограв, виходжу: команда сільрадівських підлабузників б'є мого брата, уже лежачого. Я головному заводію дав по печінці, а брат підхопився – та ще його ногою в зуби. Я ще дружиннику заїхав. А в кишені – складений ніж, завжди ходив із ним. Навіть складений він робить кулак важчим. Нас посадили на 15 діб у КПЗ в Черняхові. Але туди прийшов журнал "Ранок" із моїм віршем і фотографією. Випустили. В університеті зустрівся викладач історії КПРС, співчуваючий комуніст. Каже: "Я з начальником житомирської міліції у партизанах був. Ось тобі лист, їдь до нього". Приїхав. Той при мені набирає Черняхів: "Старшого Рубана відмазуйте, а з тим розбирайтеся". Брату дали рік тюрми.

1967-го мене з університету таки вигнали. Кордуна – теж, бо й він квіти до Шевченка носив. Перебивався я на різних роботах. За рік звернувся до Дзюби: "Напишіть листівку – про національний рух, про наші вимоги. Буду розповсюджувати". Він п'ять разів обіцяв і п'ять разів не приходив на зустріч. Я тоді – до Світличного. Він написав, але я текст забракував і придумав свій. Виклеїв аплікацію з букв, що вирізав із газет, а тоді зробив тисячу фотокопій. Доручив Вікторові Кордуну й Людмилі Хлівнюк поширити в університеті, перед заняттями, а вони розкидали ввечері. Прибиральниці знайшли одну, і зразу КДБ все обшукало. Після того на університетських входах поставили вертушки. Я розкидав листівки у дворах – від Інституту ядерної фізики аж до сільгоспакадемії. Мене арештували.

В обласному управлінні КДБ, на вулиці Рози Люксембург, протримали три доби. Обшук удома робили чоловік 15. Усе перевернули, хоч нічого не знайшли. Я все спалив, крім фотоапарата. Взяли в мене відбитки пальців. Потім кажуть: "Є метод розпізнання за запахом – дамо собаці листівки і ваші шкарпетки". А пес нічого не внюхав, говорять – хворий був.

Випустили за браком доказів. Переходив із роботи на роботу. Прочитав серію брошур, випущених під час "відлиги" – про репресованих українських комуністичних вождів Скрипника, Шумського. Дійшов висновку, що незалежна Україна можлива й ліва, просто цю ідею спотворили. 1971-го написав "Програму Української національної комуністичної партії". Партії ніякої не було, зрозуміло. Майже 300 сторінок надрукував на машинці, у селі. Там підслуховувати важче. Показав Світличному. Хотів, щоб передав за кордон, як і мої вірші. Не передав, хоч півроку маринував. Кажу: "Скільки будете чухаться? Скоро загребуть". А він: "Мене теж загребуть".

Арештували мене восени 1972-го, коли працював ­завклубом у Лісниках. Ішов до автобуса. Дві "Волги", кадебіст вийшов і запитав: "Як доїхати до шляху?" – "Отак". Він раз – "Сідайте в машину!" Затисли на задньому сидінні. Їхали, до речі, повз пам'ятник чекістам на Либідській. Один повертається: "Ну, як пам'ятничок?" Кажу: "Радієте, що забили ще один кілок у могилу українського націоналізму?" Усім – і Світличному, й Сверстюку, й Дзюбі, й мені шили ту "Програму". Мені перекваліфікували статтю з "антирадянської агітації і пропаганди" на "зраду Батьківщини". Це 56-та стаття: 15 років або розстріл.

Сидів я не в таборі, а в спецпсихлікарні. Бо посягнув на "святе", на розкол партії. Щербицький писав у ЦК доповідну і мені присвятив окремий абзац. "При арестах в 1972 году изъята "Программа Украинской национальной коммунистической партии", автор – Рубан Василий Федорович – арестован". Плюс – я не дав жодних свідчень, не відповідав на запитання. В рідні допитувалися – чи адекватний? Слідчий, майор Колпак, казав: "Дивись, Рубан. Ето вєчная койка!" У вироку це звучало як "принудлєчєніє". Строк не вказаний. Знімається юридичний захист, взагалі жодного захисту. На волі, щоб узяти спинний мозок на аналіз чи пункцію, треба дозвіл родичів, згода пацієнта. А там – як укол дати! Це страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно.

Найпершою була Дніпропетровська психлікарня, найгірша в Союзі "яма". У Казані – культурніша, хоч іноді жорстокіша. У Дніпропетровську хворих при загостренні недуги тримали в загальних палатах. А в Казані – камери, 2 метри на метр, у підвалі, так зване друге відділення. У мене – ­боязнь обмеженого простору, я це відчув на етапі. Там, у "столипіні", купе для особливо небезпечних розділене надвоє. Миколі Плахотнюку сказав: завужена територія тисне. А вони ж підслуховують усе! Заїхав у Казань – ­хлопців у нормальні палати, а мені 2 метри довжини і метр ширини. Підвал. Гаплик. На волю виходив із цивільного "дурдому", у Глевасі. Майже рік там був. Ну, там уже не зрівняти.

Найстрашніше це галоперідол – препарат, від якого всього трясе. Галоперідол і аміназин на ніч: 40 градусів температури, страх, душа розм'якає. Жінчин батько казав – на фронті легше. Найбільше в Дніпропетровській психлікарні докучали наглядачі-зеки. 12 відділень: на кожне 12 чоловік, бо вони ж чергують цілу ніч. А звичайні хворі, коли нема загострення, – нормальні люди. Навіть, можна сказати, добрі. З боку ментів теж особливих проблем не було.

Заївся з одним санітаром – Ванею. Третя ночі: "Підйом!" Шмон! 20 чоловік повиганяв на коридор, поперекидав постіль, ногами потоптався. Я, коли заходили назад, йому сказав пошепки: "Іване, ти шо – захворів?" Увечері санітари одного виводять у "надзорку": він пожалівся, що харчі пропали. Розтягли на ослоні й ну молотити. Нелюдський крик: коли людина чує, що вбивають, волає страшним голосом. Потягли його в умивальник. Заходить санітар: "Рубан, у надзорку!" Поклали на панцерне ліжко без матраца. ­Накачані, здорові – наші харчі жеруть. Я лежу й бачу, що мене уб'ють. І кажу таку фразу: "Всі підете на зону". В усіх – перша судимість, скоро виходити, в зоні з них ­спитають за легкий хліб на больнічці. Вони постояли і по одному – шаміль-шаміль – почали зникати. До мене аж на волі дійшло, що бугра їхнього прізвище було Дідух, а це – "Предок". Предок містичний за мене заступився. Це мені знамення було, щоб написати книжку "Бережа".

Зустрічався з Леонідом Плющем, зараз він у Франції. У Дніпропетровську й Казані сидів із Миколою Плахотнюком. З Анатолієм Лупиносом сидів у Дніпрі, але в іншому відділенні. На прогулянках він говорив: "Василю, ти про все це ще напишеш". На п'ятому поверсі сидів Зеновій Красівський, але я його ні разу не бачив. Лупиніс і Красівський – справді незламні хлопці, саме через те й пішли по пекельних колах. Ще був якийсь поет, забув прізвище, зі Львова. Був російський націоналіст Борис Євдокимов. Належав до НТС (Російська націоналістична організація Народно-трудовий союз. – "Країна"). Казав, що в нього при обшуку знайшли бельгійський парабелум і ціаністий калій. Сів зразу після війни. Потім у цивільній дурці десь під Ленінградом помер, так на волю й не вийшов.

Уголовники були колоритні. Саша Філін мав діагноз ще на волі, лежав у лікарні. Коли вийшов, у Харкові в бійці зарізав чотирьох людей. Був атлетичний, високий. У нас йому зразу ж дали "активний курс". Він розбив шибку, в руки два осколки і один – до рота: "Не підходьте!" Якби згодився, через півроку перевели б на таблетки, й далі там би жив. Але лікарі заявили, що він – соціально небезпечний. Поїхали на суд у Харків і зняли з нього діаг­ноз. Повезли кудись – і розстріляли. Перед тим підходив до мене, за життя розповідав.

У Москві, в Інституті Сербського, я був на ­експертизі. ­Сидів із вірменином, професійним картярем, що жив у Москві. Клікуха в нього була Піаніст, учився в консерваторії. А ще був наводчиком і підставляв земляків. Коли вірмени приїздили в Москву міняти рублі на золото, діяв як посередник. Показував справжній зливок, з печатками, з банківським тавром. А потім, коли вже привозили основні гроші, їх хапала міліція. Мав діагноз і цим прикривався. Згодом, як запахло смаленим, діагноз зняли. Жалівся: "Васю, я до зони не доїду. Повішуся". Бо його ж там вірмени знайдуть. Діагноз – це таке: хочуть – знімуть, хочуть – ні.

Депутатом я не став, але пробував. Тоді виборчу кампанію можна було провести за 25 доларів. Але демократи, що грошовим "казаном" керували, сказали: Рубану цих грошей не дадуть. Чому – не знаю. Більше спроб я не робив. Шевченківську премію теж не дали. Написав статтю "Мародери", як спілчанське начальство розбазарило всі радянські статки. От вони й образились. Служив у Спілці письменників референтом. Кучма тоді якраз давав стипендії дисидентам – довічні. Чи пенсії. Мені не дісталося. Згодом я склав свій список: Рубан, Грицько Гайовий, він п'ять років одсидів, і ще двоє письменників. Це вже за Ющенка. У нього ідеологічним відділом завідував Маркіян Лубківський. Посилаю йому. Із президентської адміністрації прийшов до мене у Спілку якийсь, поговорив. Але з грішми – ні слуху, ні духу.

Gazeta.ua

 


 
Новини Кіно та ТБ
Загрузка...
Загрузка...
Програма телепередач
 Найважливіша роль у створенні єдиної православної церкви та отриманні Томосу належить українському народу. Адже Господь почув щирі молитви українців і...
 У рамках робочої поїздки на Житомирщину Президент Петро Порошенко 17 січня взяв участь у подячному молебні за надання Томосу про автокефалію Православної...