Лесик Панасюк: «Поета кусають ті ж змії, що і всіх, але поет знає, як зробити протиотруту»

20.11.2013

На презентацію збірки «Камінь дощу» поета, дизайнера, ілюстратора, журналіста – цілком творчої особистості Лесика Панасюка 16 листопада в «Кавоманію» було вирішено йти швидко й упевнено. Бо, як на мене, Лесик Панасюк пише те, що треба. Його вірші відмінні від поезії а ля «поліський мелодраматизм», які часом заколисують або й хилять до сну. Я знаходжу, що художня образність Лесикової поезії перевищує ліміти віршованого рядка, від чого вона проростає вверх і вглиб, а відтак не дасть спокою ні уяві, ні фантазії читача.

Тож творчість Лесика Панасюка, презентація збірки зокрема стали приводом для цієї розмови з автором про художню та дизайнерську концепцію збірки, пошуком відповідей на запитання, навіщо писати, читати, навіщо тлумачити вірші тощо.

– Автор ілюстрації на першій сторінці обкладинки Твоєї збірки «Камінь дощу» – RobertoBlefari. Як Ти познайомився з цим італійським ілюстратором?

Л.П.: Свою збірку я робив сам. Із версткою все було просто – там є свої правила. А от над дизайном обкладинки довелося помучитися, бо виявилося, що це дуже складно робити щось для себе. В останній момент я згадав, що є такий ілюстратор Роберто Блефарі, чиї роботи я побачив на Behance. Це найбільша у світі платформа для графічних портфоліо. Ми з Роберто списались, я відправив йому переклад вірша, до якого пасувала ота ілюстрація. Роберто майже одразу відгукнувся. Дослівно він написав так: «Я даю свою згоду на використання роботи. Мені дуже приємно, що вона буде поряд із такими красивими словами».

– Розкриєш секрет, переклад якого вірша Ти надсилав Роберто? Мені ця ілюстрація впізналася у Твоєму вірші «Я читаю книжку», вгадала, ні?

Певно, ця ілюстрація так чи так об’єднавча для всієї збірки, тому з нею можна проасоціювати не один вірш із цього видання…

Л.П.: Насправді ілюстрація не створена за віршем та і вірш не створений за ілюстрацією. Вони незалежні, хоча несподівано припасувалися одне до одного. Назву вірша не говоритиму, бо картинка і справді об’єднавча. Це не просто добірка віршів, це книжка. Там є концепція, сюжет, який можна знайти, якщо читати вірші у такому порядку, у якому вони подані, бо порядок там теж невипадковий. Кожен вірш чіпляється один за одного, тому, якщо захотіти, цю ілюстрацію можна побачити де завгодно у книжці.

– Дизайнер, ілюстратор – це Ти також, Твої творчі статуси теж. Як Ти прийшов до цього мистецтва? Що вже створилося у цьому напрямі?

Л.П.: Мене завжди тягнуло робити книжки. Ще в дошкільному віці я брав бабусину друкарську машинку, яка була призначена не для літератури, а для бухгалтерських паперів, і друкував віршики. Потім вирізав смужечки з текстом і клеїв їх на папірці так, як мені хотілось. Далі зшивав папірці докупи, на них малював або вирізав картинки з журналів і приклеював. От такий дитячий самвидав. Якісь мої дитячі книжки ще й досі десь мають бути у житомирській шкільній бібліотеці.

А от на рахунок серйозних проектів, то це «Невірші» Романа Штігера, поетична серія «Цілодобово 2», у яку ввійшли книги Олега Коцарева, Павла Коробчука та Богдана-Олега Горобчука, ну і, звісно, «Камінь дощу». Алі ці проекти не тільки моїх рук справа. Я та Оксана Гаджій у 2012 році створили творчу групу «Elk+Deer». «Камінь дощу» я робив сам, а всі інші проекти робить саме «Elk+Deer», а не Лесик Панасюк.

– Отже, дизайн, верстка збірки «Камінь дощу» – твоїх рук справа. А чи створював Ти ілюстрації до своїх віршів?

Л.П.: Коли я пишу вірші, то бачу спочатку картинку, а потім про неї розповідаю. Але мені чомусь складно робити щось для себе, мені легше робити щось для інших. І це стосується не тільки книжок чи ілюстрацій. У голові в мене ціла купа картинок до моїх віршів, але їх бачу тільки я, це мої ескізи, а кому потрібні ескізи. До того ж багато з тих, хто читав книжку, кажуть, що сприймають мої тексти більше очима, тому, напевно, цим віршам ілюстрації і непотрібні.

– Якщо звернути тему до словесного мистецтва, тільки що згадалася антологія нідерландської прози, яка вийшла декілька років тому. Вона називається «Навіщо писати?». І справді, навіщо писати?

Л.П.: Це питання із роду «Навіщо людині їсти?» Бо хочеться. Людина задовольняє свої потреби. Хтось хоче писати, хтось малювати, хтось розв’язувати диференціальні рівняння. Кожному своє. Кожен робить те, чого хочеться, а якщо не робить – йому не пощастило, десь він повернув не туди.

– А навіщо читати? Зокрема, читати вірші?

Л.П.: Хтось так відпочиває, хтось так торкається до прекрасного, хтось знаходить собі улюблені цитати, комусь нема чого робити. Читати вірші, напевно, це знати, що не одному тобі так погано і хтось тебе розуміє. Клин клином, як то кажуть. Бо вірші від хорошого життя не пишуться – десь має бути пробоїна. На перший погляд може здатися, що все у поета добре, але, напевно, рівень поетичної майстерності автора полягає у тому, як багато пробоїн і якої величини він може знайти. Поета кусають ті ж змії, що і всіх, але поет знає як зробити протиотруту. Віршем рятує і себе, і читача. Хтось рятується, хтось заливає пробоїни алкоголем до прикладу, хтось намагається себе переконати, що ніяка змія його не кусала і нема чого переживати. Хтось читає вірші як знеболювальне, хтось як протизапальне, хтось «закидається» віршами, щоб забутись.

– Якщо читач нарешті всівся на канапу з поетичною збіркою, то як краще читати вірші – уголос декламувати, про себе, пошепки?

Л.П.: Це залежить від очікуваного ефекту. Хтось хоче відчути вірш, хтось хоче відчути себе у ролі автора, хтось хоче пустити сльозу, а хтось не знає, чого він хоче і просто сидить на канапі з книжкою в руках.

– Чи є сенс тлумачити вірші іншим, розгадувати їх?

Л.П.: Є таке вічне питання: що хотів сказати автор? Чому вічне, бо крім самого автора, ніхто не знає, що він там собі хотів, а часом і сам автор не знає, що хотів сказати, просто сказав, бо мав це сказати і все. А ті, хто тлумачать чужі тексти, просто копирсаються у собі за допомогою чужих слів, називаючи це філологією, компаративістикою (порівняльне літературознавство. – кореспондент), психологією. У всьому можна знайти якийсь сенс. Можна часом і потлумачити чужі тексти, чому ні.

– Ось Ти теж кажеш, що часто читачі привносять у художній текст те, що автору і не снилося, і не писалося, вони інтерпретують на основі свого досвіду як життєвого, так і читацького тощо, певною мірою продовжують творити цей текст.

Чи Ти пригадуєш такі історії зі свого життя, коли міркування, враження про Твою поезію змусили здивовано підняти брови, подумати щось типу: «Ого, справді, невже збоку це виглядає так?»

Л.П.: Усе, що мені про мене і про те, що я роблю, кажуть, викликає подібну реакцію. В одній голові все зовсім не так, як в іншій голові. Кожен бачить світ по-своєму. Почути думку про себе – це як зранку прийти на завод, де ти працюєш, а там зовсім інший завод, зовсім інші станки. Ніколи не знав, як на таке реагувати.

– Збіркою «Камінь дощу» і попередніми публікаціями в сучасній українській періодиці Ти представився читачам як поет. Однак чи думаєш собі тишком-нишком спробувати писати художню прозу?

Л.П.: Поки не думаю. Але такого варіанту не відкидаю. Якщо буде хороша ідея і сюжет, то чому ні. Писати прозу і писати вірші – це зовсім по-іншому писати. Проза – це більше праця ніж натхнення, а з віршами навпаки. Чого я тільки не робив. І прозу думаю писатиму, але не зараз. Коли молодий, краще писати вірші. Хороша проза – це для людей з великим життєвим досвідом, а який може бути життєвий досвід у 22.

– Є такий афоризм, що поезія – це найкращі слова в найкращому порядку. Яка поетична форма для Тебе найкраща?

Л.П.: Для мене найкращою формою є верлібр. Бо верлібр бере свої корені з фольклору – загадки, замовляння, голосіння. Це автентична річ, а силабо-тоніка – штучно створена система. Якщо знати правила, трошки потренуватися, то писати римовані вірші зможе кожен. А якщо ти вже не графоман, а дійсно поет, але посередній поет, то хороша рима, яка часом більше керує змістом ніж сам автор, чіткий цікавий ритм і гострий язик можуть зробити з тебе одного з кращих поетів свого покоління. Верлібр – це вродлива жінка, а силабо-тоніка – це вродлива жінка під шаром штукатурки і зі штучними принадами, ніби й гарно, але природна краса для мене важить більше. Але це не значить, що я радикальний у плані римованого. Я із задоволенням читаю силабо-тоніку. Навіть часом пишу, але ставлюся до того скептично, бо себе там не відчуваю.

– Твої вірші вільні від будь-яких розділових знаків. Чому?

Л.П.: Можна подумати, що я підхопив це у футуристів, але до цього я прийшов сам. Коли вірш не має розділових знаків, то ти не відволікаєшся, читаєш у такому темпі, як тобі потрібно, сам розставляєш потрібні тобі акценти, стаєш непомітно співавтором. Якщо ти без чогось спокійно можеш обійтися, то значить воно непотрібне.

– За моїми спостереженнями, також Ти не вдаєшся до обсценної, ненормативної лексики, хоча постмодернізм не табуює такий лексичний пласт. Залишаєш це право за іншим Лесем – Лесем Подервянським?

Л.П.: Я себе зараховую до неомодерністів. Так, я використовую часом постмодерні прийоми, але не більше. Є в моїй творчості зразки постмодернізму, втім це рання творчість, коли я ще шукав себе. Я багато від чого відмовився, бо не відчував у тому потреби. А на рахунок Подерев’янського, то він пише п’єси, а право ненормативної лексики у віршах я лишаю слемерам. Якщо слем існує, значить, це комусь потрібно, значить, хтось хоче, щоб він був, і далі за Маяковським.

– До речі, про Твоє ім’я. «Що в імені Твоїм»? Схоже, Ти «переоформив» своє паспортне ім’я для творчості?

Л.П.: Так. «Лесик» – це похідна від «Олексія». Мені це чомусь ближче ніж паспортні дані. Це ім’я більше характеризує мене ніж «Олексій». Лесиком мене малого мама часом називала. Може, це мій спосіб повернутися у дитинство.

– Зорієнтуй, будь ласка, читачів, куди йти, кому дзвонити, щоб знайти та почитати Твої вірші і, зокрема, Твою збірку «Камінь дощу»?

Л.П.: Дзвонити нікому не треба. «Камінь дощу» – це некомерційний проект і розповсюджується збірка безкоштовно. Паперову версію можна знайти у кнайпах-партнерах «Форуму видавців» у Львові (CoMMuna, Кав’ярня Леваковського і галерея Dzyga) та на презентаціях книжки. А електронна версія є на сайтах Автура та ISSUU.

Людмила ЗОЛОТЮК

 

Теги:

 
Новини Кіно та ТБ
Загрузка...
Загрузка...
Програма телепередач
Володимир Івановський займається створенням особливих мотоциклів, але й автомобіль у нього вийшов гарний. На автомобіль автор проекту – Володимир Івановський...
 Фінальним видовищним матчем дитячого футбольного турніру відкрили вчора, 22 серпня, оновлений стадіон «Спартак Арена», на який завітали кілька сотень...