Розвідник Володимир Костів у полоні складав списки на обмін.
«У мене в кожній нозі стирчало по великому осколку. Я показав їх здоровенному, як бугай, бойовику з «Востоку». Він спочатку влупив мені по печінці, а потім вирвав ті осколки плоскогубцями, як цвяхи з колоди», — згадує полон командир розвідувального взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону 35-річний Володимир Костів.
Його захопили у ніч на 20 січня разом із командиром батальйону Олегом Кузьміних. У бойовиків пробув 77 діб. 6 квітня його звільнили, зараз проходить реабілітацію.
— Як вас захопили?
— Все як у страшному сні. Йшли на трьох бронетранспортерах у район агрокомплексу. Мали забрати поранених. Туман страшний, видно лише на кілька метрів. Усі звуки в тій імлі в’язнуть, як у ваті.
Ми з комбатом були в головній машині. Від заданої точки відхилилися метрів на вісімсот, натрапили просто на російських найманців. Коли це зрозуміли, крайню машину бойовики вже підбили. Хлопці по рації просили про допомогу, але в цей час підбили і нас. Один з нас — одразу «двохсотий». Ми з комбатом і ще чотирма бійцями в запалі зайняли оборону в якомусь складі.
Ворог бив по нас з автоматів і гранатометів — ми огризалися. Потім вони підігнали танк, БМП і БТР, гатили по нас прямою наводкою. Коли вдарив танк — у мене в голові світло і погасло. Опритомнів, розплющив очі — від складу лишилося півтори стіни, наді мною — бойовики з автоматами. Майже всі наші хлопці непритомні, дехто борсається під завалами.
Привезли в Донецьк, скинули з броні й почали бити та знущатися. Приставляли до скроні пістолети, кричали, що ми станемо героями, тільки — посмертно. За два дні вивели на «парад ганьби» в місто. Примусили нести вісім трун з тілами цивільних. І байдуже їм було, що тих мирних вбили вже тоді, коли ми були в полоні. Там у всіх деформована логіка.
Після «параду» нам сказали: «Хочете жити — дайте інтерв’ю російським телевізійникам». З наших зламався тільки один солдат. Прочитав журналістам потрібний текст — на третій день мама забрала його з полону. Де він зараз — байдуже, для мене він помер. А ті тридцять сім загиблих хлопців з батальйону — живі, в голові.
— Чим займались?
Після «параду» бойовики били менше. Коли вони захопили аеропорт, почали нас водити на роботи в термінал. Ми діставали з-під завалів тіла наших хлопців. Відкопали сімнадцятьох. Далі бетонні брили ми підняти не могли. Просили бойовиків дати екскаватор. Не хотілося, щоб тіла хлопців щури їли. Техніку не дали.
— Як до вас ставились?
— Один мій боєць по дурості взяв із собою військовий квиток. Нас з ним разом допитували. Слідак до нього: «Ти ж розвідник? Хто командир?» А я — поряд стою. Зізнався. Все одно вирахували б.
За статусом серед полонених я відразу став «невиїзним». Слідчі ділять всіх полонених на категорії. Офіцери, десантники і артилеристи — це особливий товар, за який можна отримати великі гроші або інші вигоди.
— Бачив, як їх складають?
— Спочатку мене змушували до зради, вмовляли перейти на бік російської армії. Відповідав просто: я — офіцер, на мені присяга. Мене почали поважати. Слідчий Давид і начальник контррозвідки бойовиків дозволили навіть коригувати списки полонених. Так я «витягнув» з полону кіровоградського спецпризначенця — лікаря, в якого було запалення легень.
— З російськими журналістами зустрічались?
— Коли мене визволяли, до буса злетілась зграя російських журналюг. Щось торохтіли на камери, знімали нас. Була там і відома мадам Дар’я Морозова. Заявила в ефір, що в «ополченців» немає жодного українського полоненого. Хоча тільки я міг назвати прізвища сорока чотирьох бійців, які там залишились. І це тільки в приміщенні СБУ.
А скільки ще по ямам сидить — страшно подумати. Я таких знаю. Для їхніх гебістів ми — товар, за який можна виручити гроші або отримати інші вигоди. Для «ополченців» — дешеве бидло для риття окопів.
— Помститись не хочеться?
— Ні, взагалі. У мене інакша позиція. Зараз на території так званих «ДНР» і «ЛНР» гинуть найкращі українці. Це неправильно. Я б обніс ці території суцільною стіною з усіма можливими фортифікаційними спорудами. Щоб була повна ізоляція, ніякої торгівлі. Росія на них плюне одразу, бо кому потрібен цей головний біль? Самі себе вони не прогодують. Років за 5 їхні голодні шлунки ввімкнуть їхні ж мізки.
Мама досі не знає, що був на війні
Володимир Костів 2001 року закінчив загальновійськовий командний факультет Одеського інституту Сухопутних військ. Служив розвідником. У 2008-му звільнився в запас, здобув економічну освіту. До війни на Донбасі працював менеджером, призвався добровольцем.
Одружений, має 15-річну доньку. Полюбляє рибалити і мандрувати. Щороку купається в ополонці на Водохреща і їздить на фестивалі вина. Зараз допомагає волонтерам визволяти полонених.
Одним з найбільших досягнень вважає те, що його мама досі не знає, що він був на війні й у полоні. Вона думає, що син просто готував солдатів на полігоні «Широкий Лан».
Володимир Костів дає поради, як поводитись у полоні
Знайте — вас обов’язково битимуть. Прикривайте голову стиснутими кулаками, живіт — ліктями, тіло згуртуйте. За найменшої нагоди падайте, підтягуйте коліна і руки до голови.
Чітко виконуйте команди бойовиків. Уникнете зайвої агресії.
На допитах відповідайте коротко. Ніколи не дивіться слідчому в очі. Назву частини і командира називайте сміливо — вони і так їх знають. Про інших командирів ви і так не знаєте нічого. Не розповідайте про особисте життя командирів.
На допитах не видавайте свої політичні погляди і нічого не кажіть про свій патріотизм. Кажіть: мобілізували силоміць, не хотів сідати до в’язниці як уклоніст. Нічого не розповідайте про свою родину. Ви можете дати слідчим змогу шантажувати вас сім’єю. Пам’ятайте, за вами уважно слідкують.
Не вдавайте героя і не грайтесь у піддавки. Кажіть, що війна — погано для всіх. Усім потрібен мир.
Ніколи ні з ким не говоріть про особисте відверто. У камерах є підсадні сепаратисти. Допомагайте цивільному персоналу — вони дозволять подзвонити додому.
Джерело: "Народна армія"
