"Ставлення суспільства до таких як я має бути адекватним", - десантник з ампутованою рукою

17.03.2016

 

Боєць 95-ї бригади Владислав Кузнєцов з протезом руки повернувся на службу у ВДВ

… 19 липня 2014 року 95-та бригада наступала на Лисичанськ. У розпал бою з ворожого окопу до бокового люка одного з наших БТРів залетіла граната

— Вона впала мені під ноги. Стук від її падіння на підлогу бронемашини здався таким гучним, що перекрив усі звуки бою. Всередині похолоділо, а в голові за мить промайнули кілька думок. Перша — вистрибнути з БТРа, друга — в ньому знаходяться мої хлопці! Тоді я схопив гранату й викинув її. Граната вибухнула в польоті. У вухах дзвін, а коли розвіявся дим, дивлюся — руки немає, ноги посічені осколками. Від правої долоні залишилися скривавлені шматки шкіри й уламки кісток, — згадує Владислав. — Страшний біль відчув не одразу. А до того в голові пульсувала одна думка: «Як же я буду грати у страйкбол?» (До війни хлопець кілька років захоплювався страйкболом. — Авт.). Потім спливли побачені колись кадри кіно, де американські солдати бігають на протезах…

Владиславу Кузнєцову лише 23 роки, він напрочуд позитивна людина. Його життя розділене на «до» і «після» бою під Лисичанськом, коли він втратив праву руку.

Потім були госпіталі в Харкові, Києві, Вінниці. Про майбутнє Владислав намагався не думати. Відволікали постійні процедури, розмови з лікарями, медсестрами та волонтерами. Проблема, що йому, інваліду, робити далі, постала вже під час реабілітаційної відпустки. Вільного часу було багато, тож скалічений боєць щоразу себе про це запитував і не знаходив відповіді.

Відсутність руки пригнічувала Владислава, а певні елементарні рухи стали для нього надскладними. Наприклад, зав’язувати однією рукою шнурки він тренувався понад три місяці.

— Коли сидиш вдома і розумієш, що ти, інвалід, нікому не цікавий, крім батьків і рідних, це б’є по психіці, — розповідає хлопець. — Мама змушувала рухатись, допомагати по господарству біля будинку чи в селі у бабусі. А ще лікувало спілкування з друзями та… страйкбол. Майже цілий сезон я в нього грав.

Проте все це не давало Владиславу відчуття повноцінного життя. Він мріяв повернутися до армії, про що якось розповів цивільним друзям. А ті у відповідь: «Ти ще не настрілявся?»

У квітні 2015-го його направили на протезування. Спочатку Владиславу поставили косметичний протез, тобто пластикову кисть, яка просто імітувала відірвану кінцівку. А згодом — механічний та біонічний протези.

— Так у мене з’явилися ще три руки, — посміхається Владислав. — Те, що я раніше виконував тільки лівою рукою, тепер можу зробити й новою правою. За допомогою біонічного протеза я тепер готую на кухні, працюю за ноутбуком.

У червні 2015 року лікарі винесли щодо Владислава вердикт — комісувати. Тоді хлопець набрався духу й поїхав на прийом до командувача ВДВ генерал-майора Михайла Забродського. Генерал його вислухав і сказав: «Десантники своїх не кидають». І запропонував Владиславу посаду в навчальному центрі ВДВ у Житомирі.

— Я був щасливий! Бо серед своїх хлопців я відчуваю себе дуже комфортно! — говорить десантник.

А нещодавно Владиславу запропонували взяти участь у соціальному проекті «Переможці».

— Мені зателефонувала волонтер Аня Гвоздяр і запропонувала разом з іншими хлопцями, які втратили кінцівки в АТО, знятися у фотосесії проекту «Переможці». Це надзвичайно важливий проект і для таких, як я, і для суспільства в цілому! Люди побачили хлопців не так, як зазвичай їх уявляють, — пригнічених, обмежених, безпорадних, — згадує Владислав.

Повертаючись до теми пристосування до життя у нових умовах, Владислав радить воїнам, які повертаються в мирне життя, передусім не зациклюватися на тому, що було на війні, знайти цікаве заняття і не сидіти вдома без діла.

— Займіться тією справою, яка вам найбільше подобається. Можливо, протез не повністю замінить вам руку чи ногу, але в цілому немає нічого неможливого. Все залежить навіть не стільки від функціональності протеза, а більше від вашого бажання далі активно жити. А щодо ставлення суспільства до таких, як я, насамперед скажу: воно має бути адекватним. З одного боку, такі люди мають відчувати підтримку, з другого — до них треба ставитися без надмірної жалості. Тобто дивитися в очі, а не на протез. Бо є в нашому суспільстві ті, хто думає, що от поїхав дурень на війну, повернувся без кінцівки і що він з того отримав? А ми до військкомату не пішли й живемо нормально. Але ж вони не думають, що під їхню хату приїде російський танк, вгатить по ній, і не буде в них ні хати, ні майбутнього!

А ще Владислав вступив до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, де успішно склав уже дві сесії.

— Я мрію отримати звання офіцера. Можливо, з моєю інвалідністю дещо незручно воювати, але нічого. Трохи важкувато перезаряджати лівою, але призвичаїтися можна. Тож будьте сильні духом, інакше життя просто пролетить повз вас.

Роман ТУРОВЕЦЬ

 


 
Новини Кіно та ТБ
Загрузка...
Загрузка...
Програма телепередач
 Найважливіша роль у створенні єдиної православної церкви та отриманні Томосу належить українському народу. Адже Господь почув щирі молитви українців і...
 У рамках робочої поїздки на Житомирщину Президент Петро Порошенко 17 січня взяв участь у подячному молебні за надання Томосу про автокефалію Православної...