Човни-довбанки та 4G – як Олевщина долає забуття за допомогою туризму

21.12.2020

 

З одного боку, слабка інфраструктура відштовхує туристів, з іншого – відірваність українського Полісся від цивілізації допомагає зберігати давні традиції і промисли. Це додає шарму території, де жили древляни, які зіграли значну роль у становленні Київської Русі.

Великий репортаж із Олевщини опублікувала "Українська правда".

Олевщина завжди стояла осібно через непрохідні болота і густі ліси. Ситуація почала змінюватися у XX столітті.

Спочатку тут з'явилася залізниця, а потім, у 1950-1960-х роках – електрика. Радіо і ТБ зробили ці землі не такими відірваними від світу. Зараз роль моста між темним минулим житомирських лісів і XXI століттям узяв на себе інтернет.

— Інтернет дійшов навіть до найвіддаленіших сіл, – каже перший заступник міського голови Олевська Василь Ковальчук. – Вони мають своє оптоволокно і 4G. Якщо раніше ви приїжджали в Копище біля кордону, то на телефоні висвічувався білоруський мобільний оператор. Зараз – наш, "Київстар".

Як відзначають у "Київстарі", доступ до 4G мають майже 90% населення Житомирщини. Швидкісний інтернет працює у більш ніж 1 тис міст та сіл області. У 2020 році він почав з'являтися навіть у маленьких селах, де живе по 300-500 осіб.

ЕП вирушила сюди, щоб розповісти, чому тисячолітній колодязь увійшов до п'яти провідних археологічних знахідок України, як роблять стародавні човни-довбанки, скільки років Олевську, і навіщо експрезидент Віктор Ющенко двічі приїздив у древлянські ліси.

Історія своїми руками

Біля входу в будівлю колишньої ферми і столярного цеху на околиці Олевська гостей зустрічає Петрович. Він махає хвостом і тицяє мордою в долоні – пес тут живе й охороняє історію.

В ангарі немає світла, що робить екскурсію більш атмосферною. Це місце 56-річний гід-краєзнавець Юрій Халімончук називає (з деякими застереженнями) "науковою базою житомирської експедиції Інституту археології НАН України.

 

У будівлі зберігають те, що складно розмістити в місцевому краєзнавчому музеї: човни, зроблені з цільного стовбура дерева.

— Це лодії, – показує Юрій. – З деревини видовбували порожнину та виготовляли човен, який ще називається "довбанка". Наші предки довбали лодії з дуба, частково із сосни, але найчастіше – з дерев, що не бояться вологи: верби, тополі, осики. 

 

Відродити давній промисел в Олевську взялися кілька ентузіастів разом з керівником житомирської експедиції, археологом Андрієм Петраускасом.

Халімончук зупиняється коло невеликої довбанки, зробленої своїми руками. Разом з вантажем човен завдовжки понад чотири метри може взяти на борт до двох осіб.

 

Виготовити таку лодію можна за тиждень. Майстри беруть нижню частину дерева, бажано без сучків, визначають контури і позбавляються серцевини. У давнину це робили за допомогою вогню і примітивних інструментів, які згодом ставали досконалішими.

— Щоб не продовбати днище або стінки, ми робили маячки, – ділиться технологією краєзнавець. – Просвердлювали десь 200 отворів і забивали кілочки на чотири сантиметри, щоб бачити, коли довбати вже не можна.

 

Потім потрібно розширити борти.

— Розпалюємо багаття. Коли залишається жар, ставимо дерево над ним, на висоті приблизно пів метра.

У порожнину заливаємо гарячу воду і кладемо гаряче каміння. Деревина стає м'якшою, і ми ставимо розпірки. Спочатку короткі, потім ширші.

Щоб носова та кормова частини не тріснули, обвязуємо їх дротом. А потім починаємо тестування, – розповідає любитель старовини.

Добриня, Малуша і морські вовки

Стародавні човни в сучасному Олевську роблять не лише для краси. Спочатку лодії тестували на місцевій річці Уборть, доходячи до кордону з Білоруссю, до якого близько 50 кілометрів. Потім вирушали в складніші експедиції.

 

Влітку 2016 року Халімончук з товаришами за десять днів пройшов 160 кілометрів від Малина до Вишгорода – Вужем, Тетеревом і Дніпром.

— Були з вантажем, цілком автономні, ніхто нас не супроводжував, ось на цьому семиметровому човні. Ми його називаємо Малуша.

Малуша – донька князя Мала з нашої древлянської столиці Іскоростеня. Вона – мати Володимира Хрестителя, але то окрема історія, – згадує Юрій.

Краєзнавець підводить до більшого човна, який назвали Добринею.

— Добриня був братом Малуші. У цьому човні вже є дві пари розпашних весел. Ось ці виготовлені із суцільної осики. Вони йдуть на човни більшої вантажопідйомності і стійкості. Не бояться хвилі– пояснює він.

Найбільша відстань, яку намагалися подолати олевські любителі стародавнього судноплавства, – 280 кілометрів від Коростеня до Вишгорода. Йшли на Добрині. Часу на подорож було небагато, тому частину шляху подолали суходолом, перевозячи довбанки автотранспортом.

На питання, як реагують люди, зустрічаючи на воді дивні човни, Халімончук сміється: "Хтось захоплюється. Хтось критикує: "Воно вам, хлопці, треба? Це ж скільки довелось довбатися?! Не могли собі байдарку купити?".

— Відчуття в таких човнах зовсім іншіТи його виготовив сам і маєш з ним якусь одну душевну вібрацію. Це твоє дітище. Ти його відчуваєш, воно – тебе. Ми люди сухопутні, але завдяки досвіду, якого набуваємо, потихеньку перетворюємося на морських вовків– запевняє гід.

Древлянські далекобійники

Влітку 2020 року прогриміла сенсація місцевого масштабу: археологи й волонтери зібралися в 40 кілометрах від Олевська, біля села Хочине, щоб витягнути із забуття величезну дев'ятиметрову довбанку, зроблену з цільного шматка сосни.

— Її вага – близько тонни, – показує Халімончук чорне громадище, схоже на чудовисько з морських глибин.

 

За його словами, на великий стовбур у воді кілька років тому звернув увагу молодий рибалка, житель села Рудня-Хочинська Іван Дворецький.

— Човен лежав догори дном. З берега в річку стирчали метр-півтора. Хлопець припустив, що то могла бути давня довбанка.

Коли рівень води в Уборті став падати, він узяв лопату і викопав частину. Помацав зсередини і знайшов сліди обробки, – розповідає краєзнавець.

Лодію звільняли з полону кілька днів – її велика частина лежала в береговому ґрунті на чималій глибині.

— Є попередні дані української лабораторії, що деревина, з якої зроблено човен, датується XIV-XVI сторіччям. Відправили зразки в Німеччину, чекаємо відповіді, – каже Халімончук.

Розміри судна підказують, що на ньому могли перевозити вантажі: мед, шкури, рибу і навіть деревину – усе, чим багата олевська земля.

 

За словами фахівців, на скромних древніх човнах можна було дійти до Чорного моря і навіть до Константинополя.

Тисячолітня труба та активоване вугілля

"Славлю тебе, Олегове місто". Ці слова із сучасного гімну Олевська передають поширене припущення: сьогоднішній адміністративний центр Олевщини створив у кінці свого правління князь Олег Святославович.

 

На гербі міста він зображений верхи на коні в срібному одязі, червоних чоботях і плащі. Правою рукою показує вперед, ніби кажучи: "Ось тут, братці, буде місто".

Директор краєзнавчого музею Ганна Вжесінська розповідає, що датою заснування Олевська було прийнято вважати 977 рік. Однак розкопки останніх років змушують "перемотати" ці цифри на 250 років назад, до VIII століття.

— У нас з'явилися артефакти, знайдені на городищі Бабина гора та по всьому районуЄ офіційний висновок Інституту археології НАН України, що наше місто набагато старіше, ніж вважалося, – зазначає директор.

Елементи прикрас, домашнє начиння, кераміка – деякі експонати були знайдені в унікальному колодязі, який у 2017 році увійшов до п'яти провідних археологічних знахідок України.

 

Аналіз деревини, з якої він зроблений, свідчить, що він був тут ще в IX столітті.

— Таких колодязів у Європі дуже мало залишилося, а в такому гарному стані – взагалі одиниці, – стверджує Ганна.

 

Рукотворну свердловину розкопали на древлянському городищі на околиці Олевська. У давнину воно виконувало роль фортеці для місцевих племен.

— Як правило, такі об'єкти були захищені природою, виділялися на рельєфі, – приводить на городище Халімончук. – Основна частина населення жила поруч, на так званому посаді, а коли виникала небезпека, люди ховалися в городищі.

Західна його частина – рукотворний вал, решта – природний. Річка Уборть зараз тече десь за 300 метрів від пагорба, а в давнину вода омивала городище з усіх боків, – продовжує краєзнавець.

За його словами, висота валу становила шість-вісім метрів, довжина штучно викопаного рову сягала 15 метрів. Напевно, був перекидний місток для єдиного входу. У городищі певний час могли ховатися до 200 осіб.

 

Одна з найважливіших умов для тривалої оборони – питна вода. Її брали з того самого колодязя, який кілька років тому знайшли археологи. Він іде під землю на 12 метрів.

— У колодязя дуже цікава конструкція – телескопічна, – каже Халімончук. – Чотири зруби вставлені один в один, від більшого до меншого, на зразок перевернутої піраміди. Верхня частина – три на три метри, остання – півтора на півтора.

Теги: Цікаво

 
Новини Кіно та ТБ
Загрузка...
Загрузка...
Програма телепередач
На Житомирщині розпочали вакцинацію. До області доправили понад 17 тисяч доз вакцин, однак бажання її отримати висловили 3,5 тис. людей з усієї області, медиків...
Полісся
У Житомирі 17 лютого футбольні фанати прийшли під стіни ОДА вимагати добудувати центральний стадіон "Полісся". Вболівальники ФК Полісся розгорнули банер...