У листопаді 2015 року Ігор Баранов влаштувався працювати вчителем інформатики у гімназію №23 ім. М. Очерета в Житомирі. Рівно через чотири роки він став її керівником. Відповідний конкурс на посаду виграв два тижні тому. Нині звикає до нового статусу і зізнається, що стати директором ніколи не було його першочерговою метою. На це крісло претендувало три кандидати, Баранов обійшов їх з мінімальним відривом. За результатами кількох етапів має 34,5 балів. У Наталії Андрійчук – 34,37, а в Юрія Черняка – 30, 94.
«Це як на Олімпійських іграх, коли важлива кожна десята чи навіть сота», – зауважує новий директор гімназії.
Про діджиталізацію
Спілкуємося з ним у новому робочому кабінеті на другий день після призначення. На стіні позаду – нагороди і відзнаки навчального закладу. Їх Баранов планує залишати і надалі, лишень оформлення хоче дещо змінити. Кардинальних перестановок ні у кабінеті, ні у колективі не обіцяє. Поки вирішує організаційні питання та займається паперовою роботою. На столі копії усіх його особистих документів. Згодом має ще з’явитися ноутбук.
«Буду брати курс на діджиталізацію. Відновимо ведення сторінок гімназії у Facebook та Instagram. Для більш зручної та оперативної комунікації з усіма учасниками навчального процесу та відокремлення особистої інформації від професійної створюю сторінки директора гімназії у Facebook та Instagram та канал у Telegram», – каже Баранов.
Вже 19 листопада планує зустрітися з колективом, учнями і батьками, аби презентувати перспективний план розвитку закладу.
Не бачу потреби для змін у кадровому складі
«Я одразу сказав, що не обіцятиму те, що робити не буду. У мене є два роки і кілька першочергових кроків, які можна втілити за сприятливих умов. У фінансовому плані фактично до весни зробити нічого не зможу, – пояснює Баранов. – Зосереджуся на трьох основних напрямках. Це розробка системи оцінювання потреб навчальних кабінетів, а також черговість виконання цих робіт, тобто на що витрачати кошти. Розглянемо можливості залучення додаткового фінансування з держбюджету, за рахунок грантів, участі в проєктах, краудфандингу, тощо. Окремо вестиму роботу з персоналом – педагогічним і технічним. Треба розуміти їх проблеми, потреби і прагнення, аби рухатися в одному напрямку. У нас є працівники, але немає колективу. Не бачу потреби для змін у кадровому складі. Зараз у нас майже 1800 учнів й 140 вчителів. Працюємо у штатному режимі. Якщо ж в когось виникне бажання змінити місце роботи, це їх особистий вибір».
Ігор Баранов – наймолодший директор за майже столітню історію навчального закладу. Йому лише 32 роки, 11 з яких – педагогічна робота. Разом з тим, він ще й наймолодший і серед керівників навчальних закладів міста. Після оголошення результатів конкурсу, в соцмережі буквально посипалися з різних куточків країни. На особистій сторінці рясніють окремі пости, коментарі. Більшість відзначають, що були впевнені в перемозі Баранова, адже він молодий, амбітний, перспективний, креативний, енергійний, цілеспрямований і надзвичайно працелюбний, любить дітей, знаходить підхід до них, а головне – бачить своє покликання саме в цій справі.
До поразки був готовий
«Я закінчив Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля за спеціальністю «Гнучкі комп’ютеризовані системи та роботехніка». Перший запис у трудовій – за 2006 рік. Працював у школі, яку закінчив. Пройшов початкові, середні та старші класи. Вів кілька гуртків, – продовжує Баранов. – Мав досвід роботи в комерції. Нещодавно кликали на високооплачувану роботу в Київ, але я відмовився, бо пообіцяв, що піду на директора. Мені важливо дотриматися слова і виправдати сподівання тих, хто повірив у мене. Рішення подаватися на конкурс прийняв за тиждень. Спочатку були чутки, я їх всіляко спростовував, а потім навіть звикся з цією думкою і подумав: «А чому б і ні?». Процедура дещо затягнулася, тому конкурс завершився майже під кінець навчального року. Не скажу, що мені було легко пройти цей шлях. Емоційно і фізично це дуже складно, але я розумів, що це лише початок. До поразки був готовий. Це великий досвід. Нічого страшного в цьому не бачу.
Цікаво показати себе, випробувати. Пройшов – класно, ні – значить треба працювати більше. У будь-якому разі спробував би свої сили у наступних конкурсах. Це ж перший раз – могло й не вийти. Якби програв, то не звільнявся б точно, а готувався далі. Втім, мені пощастило з першого разу. На певному етапі далися в знаки втома і нерви, погано спав. Попри те, що маю досвід публічних виступів, розумів, що інші претенденти теж добре справляються з цим завданням. Думав, що можу програти. Трансляцію оголошення результатів не дивився й досі – нерви. Гарною звісткою поділився з батьками, які тоді якраз були в гостях. На вітання в соціальній мережі планую відповісти найближчим часом, переглянув усі, але намагався взагалі уникати будь-яких коментарів на цю тему. Зберігав виваженість і спокій. До речі, на різних ресурсах вперше читав про себе негатив – звинувачення і маніпуляції, які не мають нічого спільного з реальністю. Ця надумана ситуація мене дещо засмутила».
.jpg)
З-поміж іншого, користувачі звернули увагу на зовнішній вигляд молодого керівника і його прогресивну зачіску.
Три роки спілкуюся виключно українською мовою
«Не розумію, чому людей цікавить моя зачіска чи вік, а не те, що я вже зробив і над чим працюватиму надалі. Треба вчитися оцінювати ситуацію за можливостями, а не показовістю. Змін в своєму іміджі не передбачаю, поки сам не захочу. На роботу це жодним чином не впливає. Обираю зручний та відповідний одяг і розумію, що є певні рамки. В шортах на роботу точно не прийду, – стверджує Ігор Баранов. – На одязі ношу постійно два значки: логотип Житомира вже кілька років, а віднедавна – і «Global Teacher Prize Ukraine» (у 2019 році Ігор Баранов єдиний з Житомирщини увійшов у ТОП-50 цієї національної премії, – прим.ред.). Три роки спілкуюся виключно українською мовою. Це моя громадянська позиція, яка вже увійшла в звичку. До цього використовував її в професійній діяльності, а в побуті спілкувався переважно російською. Коли їздив у Карпати на відпочинок, то завжди спілкувався українською. Там навіть перепитували, чи я не місцевий».
До Житомира Баранов переїхав з дружиною з Луганська. Там лишили квартиру з ремонтом та меблями, всі речі. З собою мали лише документи і найнеобхідніше. Спочатку мешкали в санаторії у Коростишеві, коли дружині прийшов час народжувати – переїхали в обласний центр. Пологи були складні, тож деякий час мав залишатися поруч і допомагати. Згодом взявся за пошук роботи. Єдине вакантне місце на той час було саме в гімназії №23, але прийти на співбесіду потрібно було саме в той день.
Робив усе, щоб люди бачили, хто я і на що здатен
«Там залишалося буквально кілька годин до кінця дня. Я погано знав місто, взяв «таксі» й оперативно приїхав. Пройшов співбесіду і мене взяли, – згадує Ігор Баранов. – Намагався братися за все – багато працював, створив власну освітню громадську організацію “EducationUp" й курував екологічну лінію по області в іншій, проводив заняття з роботехніки, волонтерив, долучився до громадської організації переселенців «Мир на долоні». Щоправда, про те, що і я переселенець, вони дізналися десь на другий рік мого проживання в Житомирі. За чотири роки спробував зробити те, до чого йшов попередні 25. Треба було наздогнати і перегнати, бо розумів, що стільки часу в мене вже нема. Не було мети кар’єрного росту, але я будував себе заново як особистість. У новому місті нема друзів чи родичів, тут ніхто нічого не знає про тебе. Робив усе, щоб люди бачили, хто я і на що здатен. У такі моменти добре, коли поруч є родина. Це був мій найголовніший стимул щось робити, не зупинятися. Коли опускалися руки, розумів, що я не один. Звісно, є певна втома, бо багато беру на себе, але разом з тим є драйв, є спілкування з дітьми, є сім’я, колеги. Це все заряджає енергетикою. До слова друзі навчився ставитися з більшою обережністю, бо бували різні випадки».
Мене вже асоціюють з Житомиром
Новий директор гімназії вже звикається з думкою, що на роботі доведеться буквально «жити», але й до цього, розповідає, у відпустках майже не був. Вільний час витрачав на громадську діяльність, поїздки, тренінги, проєкти, підготовку учнів до конкурсів, ін.
«Вже два роки на різних заходах кажу, що я з Житомира. Мене асоціюють з ним. Піарю не тільки себе, але й місто, – посміхається Баранов. – Тут фактично відбулося моє нове професійне становлення, народилися мої діти. З містом, між іншим, вже теж більш-менш знайомий. Житомир – значно менший за Луганськ, тому громадським транспортом не користуюся, ходжу пішки. Живу неподалік від роботи, орендуємо з родиною помешкання. Вдячний дружині, бо свій імідж я побудував постійною відсутністю вдома. Я міг займатися справами, їздити, бо знав, що вона це все витягує».
