Михайло Манько

блоги

15.10.2015 - 09:24 Паперові генерали

Невже люди і досі думають, що війна їх ніколи не торкнеться? Ми так думали всі, і поплатилися життями своїх співвітчизників. Життями, які просто, в одну мить, закінчилися; життями, які захистили інші життя; життями, якими сьогодні  торгують і піаряться на тому!

 

А у той чи не єдиний у році день – День захисника України – коли держава таки згадує своїх захисників, люди навіть елементарно не приходять до пам’ятних знаків, до обелісків, щоб просто подякувати захисникам, які не «косили» і не ховалися за якимись своїми зв’язками чи за спідницями, а пішли у справжнє пекло і оборонили Батьківщину.

 

Про який престиж, патріотизм чи інші пафосні речі можна говорити, якщо навіть місцева преса зробила кілька фото (для відчіпного), плюнула і проігнорувала урочистості? Враження, ніби це свято, свято досить умовне, потрібно було лише воїнам-АТОвцям і афганцям. Та воно їм триста років не потрібно!!! Їм елементарна увага і повага людська ой як згодилася б! Бо не в усіх є затишні родини, які розрадять свого чоловіка, сина, батька, брата – свого захисника.

 

Є й люди, що приходять на такі святкові заходи, пхаються на сцену, чемно посміхаються – мовляв, подивіться, який я благодійник; або ще чваняться своєю причетністю до антитерористичної операції. Бридота!! Хто насправді пішов захищати державу за покликом серця, а не за якимись своїми розрахунками і перспективою влади, той ніколи не випинатиме груди, що він герой. У справжніх героїв, яким пощастило повернутися із війни, із полону, із АТО тремтять руки. І зовсім не від страху, і не стільки від пережитого… а, думається, скоріше від безсилля.

 

Бо лишилися в нас у державі, і то аж занадто багато, показушники і паперові генерали – великі комбінатори – така ж нечисть, як і та, що пре до нас зі сходу.

 

Може колись нам усім стане розуму, щоб розгледіти вовків у нашому стаді баранів…

10.05.2015 - 15:10 «День Победы, как он…»

 

В нашій родині 9 травня – День Перемоги – завжди було таким самим великим державним святом, як і День Незалежності. Не було би Перемоги 1945-го, то Незалежності могло б і не бути…

Сучасникам непросто зрозуміти значення цього свята; значення 9 Травня найкраще розуміють ті, хто під бомбами і кулями йшов в атаку на ворога, кого вели до крематоріїв у концтаборах, над ким проводили нелюдські досліди у фашистських лабораторіях, хто дочекався і хто не дочекався повернення з війни своїх рідних…

У родині Рябчунів – родині моєї бабусі – було дев’ятеро братів, шестеро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, один був поранений, про місце загибелі іще одного невідомо і донині.

Дід Федось Стецюк був офіцером радянської армії. Потрапивши до німецького полону, він знищив свої документи, що, власне, і вберегло його від катувань та врятувало життя: полонених офіцерів допитували особливо «пристрасно». А так – «всього лише» знущання від німецьких солдатів і мордування голодом: раз на кілька днів годували самою гнилою капустою; ну і сіль давали в необмеженій кількості – щоб полонені пухли швидше. Капуста настільки була мерзенною і неїстівною, що її треба було заїдати землею.

Звільнившись із полону і потрапивши до «рідної» радянської країни, дідові теж не було спокою: вже «свої» влаштовували йому різні перевірки – мовляв, чого це ти вижив після полону? Відтак усіх нагород, рангів чи регалій боєць був позбавлений, – та добре, що хоч заслання на каторгу уникнув, як то було з іншими врятованими полоненими. Принижений, але не скорений дід все життя чесно трудився вдома і на роботі в Лугинській МТС. Не був героєм, а звичайним трударем, про війну не любив говорити…

Напередодні Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні переглядаю старенькі жовті-жовті фотографії своїх дідусів та їхніх товаришів-ветеранів, що здобували для нас, своїх нащадків, можливість жити у вільному світі. Хоч ті страшні дні вже на відстані 70 років від нас, але вони були, це наша історія і це фрагмент нашого сучасного життя. Нам сьогодні складно уявити, через що довелося пройти мільйонам людей, що брали участь у тій війні. Але давайте будемо пам’ятати – з вдячністю та смутком – про те, як рідні нам та зовсім незнайомі люди віддавали своє життя за Батьківщину, волю, мирне майбутнє своїх дітей. Вони щиро сподівалися, що таке горе ніколи не спіткає нас, вони хотіли, щоби війна назавжди лишилася тільки далеким спогадом, історією, легендою, тяжким уроком долі, але ніколи – нашою дійсністю.

…Та дійсність є такою, якою є…

Здоровий глузд відмовляється сприймати реальність того, що Німеччина – колишній наш ворог і окупант – сьогодні висловлює нам співчуття й підтримку у не проголошеній війні України із нашим же найбільшим, здавалося б, союзником – Росією. І вже просто нестерпно, що Друга Світова війна і Велика Вітчизняна війна стали об’єктом для політичних спекуляцій і PR-технологій. Кожен співає по-своєму…

Український інститут національної пам’яті підготував методичні матеріали щодо відзначення Дня пам’яті та примирення та 70-ї річниці Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Відповідно до рекомендацій сьогодні потрібно відмовитися від терміну «Велика Вітчизняна війна». Інститут зазначає, що в рамках Другої світової в Україні велася не одна, а кілька воєн: 1) німецько-польська війна 1939–1945 рр. (у 1939 р. регулярна, а потім – підпільна); 2) польсько-радянська війна 1939 р. (неоголошена, відома як «Визвольний похід в Західну Україну»); 3) радянсько-румунська війна 1940–1945 рр. (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину у 1940 р., потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни); 4) німецько-радянська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, теж відома як «Велика Вітчизняна»); 5) німецько-українська війна 1941–1944 рр. (підпільна); 6) радянсько-угорська війна 1941–1945 рр. (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської); 7) польсько-українська війна 1942–1947 рр. (підпільна) та 8) радянсько-українська війна 1939–1954 рр.(підпільна). Усі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, ставши її відгалуженнями та продовженням.

Але, якщо по-совісті, то все це дослідження і його висновки мають вагу лише в рамках самого дослідження. Для ветеранів – і радянської армії, і армії УПА – то все деталі, адже кожен із них, простих солдатів і офіцерів, воював не стільки за країну (і вже точно не за політичну силу), а за свою бАтьківщину, за свою сім’ю і свою домівку. Вони не знали, як там торгуються Гітлер зі Сталіним, але вони знали, що ворог хоче заграбастати усе, що із дитинства було рідним для українців. Тому кожен боєць – як вмів і на той момент розумів – боронив свій край.

Під впливом ЗМІ із свідомості сучасників вивітрюється розуміння величезної значущості Перемоги. Від фронтових пісень у мене щораз «мурашки» тілом пробігають. Слова найвідомішої із них: «День Победы, как он был от нас далек…», сьогодні, на жаль, вже можна сказати і по-іншому: «День Победы, как он стал от нас далек…». Ми, ніби за інерцією, святкуємо 9 Травня, яке «колись там» було «якоюсь там» важливою датою, урочистою ходою йдемо до пам’ятників й обелісків, квіти покладаємо… але забуваємо (чи й не знаємо зовсім), що за це свято віддали життя близько десяти мільйонів українців.

У цей день відчуваю гіркоту; і не лише за інерційність святкувань, а ще й тому, що совість не дозволяє без частки вини дивитися в очі ветеранам. Бо не мають вони достойних пенсій, достойного соціального забезпечення; не мають, як те все має колишній солдат повергнутого Вермахта чи ветеран будь-якої європейської країни, колись окупованої фашистською Німеччиною. Сумно від цього. Бо це – відчуття принизливості. Переможці ведуть мало не жебрацький спосіб життя у порівнянні з переможеними…

Ветерани вже нічого і не просять. Їх небагато лишилося в живих. Це не вони розв’язували світові конфлікти, не вони грали в жорстокі політичні ігри, жертвуючи життями людей. Але це вони поклали тому край, врятували нас! І ми мусимо пам’ятати. Тому що пам’ять і вдячність – це все, що ми можемо дати нашим ветеранам за подарований нам мир.

Так само і ми повинні відстояти мир і незалежність для наших нащадків.

 

МАНЬКО

ДТП
Камерами відеопостереження зафіксована подія, що сталася 31 травня близько 10:25 в Житомирі, на пішохідному переході, в районі ринку «Хмільники» на Богунії. Про...
Через карантин для непоширення коронавірусу у Житомирі закриті більшість закладів: магазини, кав’ярні, перукарні, сервісні центри, ринки. Журналісти Першого...