Симор Гласенко

блоги

03.03.2013 - 19:43 Горище

Я живу на горищі. В мой маленькій кімнатці тапці. Унітаз , електроплитка, вішалка. Стіл і стілець. Койка.

Над асфальтом – вічна осінь. Час – досі. Рік двадцятий. Сірі стіни і друкарська машинка. Попільничка з цигарками. Портвейн.

Після заходу завжди дощ. Неможна виходити. Люблю непогдити. Чай і сірники. В кутку мокрий плащ: старий і надійний. Поцуплений з ломбарду. Папір.  

Видавництво сплатило завдаток. Чекають новий роман. Строки – найкращі друзі. На смузі. Вузька вагіна речень. Лижу язиком у вивернутій навиворіт майці. Під пахвами мокро. Жовте відображення. Скло без враження. Дим.

Лязкіт клавіш розбиває смуток. Списаний аркуш дарує щастя. В петлі порожній овал досі. На носі. Червоні губи повії. Від неї несе  потом і найближчим шинком. Тіло легке, мозок вільний. Засохлі плями на спідній. Зім’ята  постіль. Двері.

Роман закінчено. Горище залишено. Обіцяли басейн в Малібу.  Йду. На вишитій душі рани. На краватці плями. У шкарпетках рваних далі, як най далі від екрану. Бордюр і парапети. Місто.

Дні у чеканні. Із душа до койки проходить життя. Цигарки, цигарки і трава. Одна. Без дна. Хочеться лишитись на глибині. На горищі. На глибині. Газети порізані ножем – нарізали сало. Відкривали шпроти. Супротив. Навіщо слухати, як можна говорити. Це не для мене. Я гість у своєму домі.  Коли є другий, я у втомі. Тиша, хочу, щоб була тиша. Вона приходить. Самотність.

Поглядом полірую телефон. Бісовий дзвінок ніби полоснув собі зап’ястя. Трястя. Із усіх мовчань ненавиджу телефонних. Довгих годин не витримати. Рятує література. Та, що завжди є на полицях. Інша – не годиться. Червоно.

Коли обнімав мрію подзвонили з редакції. Видавець був втомлений. Незадоволений. Не те що треба. Не цікаво. Не підійде. Інших слів не слухав. Перевертав яєчню. Завдаток страчено гільйотинною голоду і латентного алкоголізму. Слава Богу, мозок обійдеться без клізми. Лишайся собою, бувай. Мій рай – моє горище. Я залишаюсь тут, на дні. На горищі. Горіти.          

01.03.2013 - 14:47 Зустріч в 21

Один телефонний дзвінок – і квартира повна. Два дзвінка – буде п’янка.

Нас було троє.

Ми купили кіло пельменів, дві горілки і чотири пива в літрах.  В баночці з-під чаю знайшли пакетик трави.

Випили. Поїли. Покурили. Були в 30 роках 20 століття. Спльовували слину в Гудзон.

Зустрілися в 21.  

27.02.2013 - 12:19 ТАКСИСТ

Місто захоплював ранок. Рідкі полчища рожевого світла потроху відвойовували небо. Біля під’їзду цегляної п`ятиповерхівки стояло таксі. Капот автомобіля присипав сніг. В салоні, за кермом, курив сонний водій.

Повз розжарений кінець папіроси він невпинно вдивлявся у вікно третього поверху. Там горіло жовте світло кухонної люстри, розділене навпіл блакитною занавіскою. Були видні силуети двох людей, які раз по раз зливались в одну безформну пляму. 

«Цілуються, - думав таксист, - точно, цілуються. Вона цілує його так само, як мене чи по іншому?».

Скоро світло вимкнули. З під’їзду вийшов чоловік у чорному пальто і шарфі.

-  Вільний? - запитав він таксиста.

-  Так.

Чоловік сів в автомобіль, назвав адресу і вони поїхали. 

-  Важка нічка? – запитав таксист пасажира, помітивши його змучений вигляд.

-  Навпаки. Цілу ніч не давала заснути. Не баба, а вогонь. А цілується, як навіжена. Аж вуха німіють.

«Точно, так само», - подумав водій.

Коли повертався назад, він зупинився на ринку і взяв букет квітів.

-  Я не чекала тебе так рано, - з порогу зустріла його жінка, кутаючи оголене тіло в домашній халат.

-  Нічка була важкою, - відповів чоловік і віддав букет.       

31.01.2013 - 12:30 Пропущений дзвінок.

Привіт, завжди самотній Житомир!

Я маю від тебе пропущений дзвінок. Ти, певно, дзвонив тоді, коли в моїй кімнаті панувала тиша. І я не відповів.

Я бачив, як зеленні цифри годинника мерехтять арифметичною комбінацією, показуючи час. Час був ранній. Та не це спинило мене.  

Погладжуючи коси незнайомки на своєму плечі, я почув, як задзвеніло скло у вікнах. То ти дзвонив? То ти намагався зі мною поговорити? Я хотів піднятися, підійти до вікна і глянути на твої сірі вулички, що січневим візерунком виткались під високими ліхтарями . Та вона так солодко спала. ЇЇ тіло було таким теплим, таким ніжним… не хотілося сполохати це диво. Біла, тендітна рука лягла на мої груди і я не зміг поворухнутися. Я не відповів тобі, бо заслухався її диханням, таким повільним, таким тихим, такими спокійним, ніби шелест трав молодого поля у серпні.

Потім, зовсім скоро я почув, як проїхав перший трамвай, відбиваючи по коліям монотонні гудки. То знову ти дзвонив? Ти знову хотів щось сказати мені? Вибач, але я не міг говорити з тобою. Ти бачив, як мерехтів вогник сигарети у моїй кімнаті? То я закурив і махав тобі, аби ти помітив, що я не сплю і чую всі твої дзвінки. Я випустив дим у стелю, і вона проковтнула  його.  

Я не міг підійти, бо дивився, як вона спала. Я боявся розбудити її, боявся, що вона піде. Ти б бачив, як вона закрила очі. Довгі, чарівні вії зімкнулися так м’яко, наче хвилі нічного океану лагідним дотиком злилися. Все, що я міг в ту хвилину, це мовчки споглядати цю невимовну красу жінки, яка спить. Чи є щось прекрасніше жінки, яка спить? Чи є щось чуттєвіше від її сонного подиху? Чи є щось затишніше, ніж відчуття її теплого тіла?

Тепер ти знаєш, чому я не відповів на твої дзвінки. Моя  самотність настільки сувора, що ніколи би не пробачила мені, якби я потурбував сон тієї незнайомки.          

І коли над будинком розтягнулася сіра пляма передранку, я заснув поруч із нею. Мені ще довго снились хвилі і я чув, як пахне її чорне волосся.

А у нас з тобою ще буде нагода поговорити. Завтра моя кімната стане пустою, не рахуючи в ній мене, повної попільнички і порожніх пляшок бренді. Дзвони, завтра мені ніхто не заважатиме відповісти тобі.   

ДТП
Камерами відеопостереження зафіксована подія, що сталася 31 травня близько 10:25 в Житомирі, на пішохідному переході, в районі ринку «Хмільники» на Богунії. Про...
Через карантин для непоширення коронавірусу у Житомирі закриті більшість закладів: магазини, кав’ярні, перукарні, сервісні центри, ринки. Журналісти Першого...