Дев'ятеро людей живуть у селі Магдин на Житомирщині. Троє з них – рідні брати-алкоголіки

9.06.2011

Магдин належить до Личманівської сільської ради. Перекошена хвіртка ковзає по буйній траві. За благеньким парканом стоїть сіра будівля – сільська рада. У кабінеті голови – грубка на всю стіну, старий стіл із друкарською машинкою. На всіх предметах, включаючи електричний лічильник, – наліпки з інвентаризаційними номерами.

– Тут ще можна найти связь мобільну, – показує на ґанок сільський голова Зоя Сосновська. Її із сивиною волосся зібране в пучок на потилиці. – Но Білорусія бистро хапає, 9 гривень у минуту. Так що ви зарубіж приєхалі.

По сєльсовєту в мене 42 людини числиться, – зітхає. – У Магдині – дев'ять, у Зброніківцях – двоє. А остальні в Личманах. Як були вибори, сказали 12 депутатов од сєльсовєта представить. Кажу, давайте хоч п'ять. У мене людей нема. А вони: "Читайте закон". Точно – там 12. То даже бабів позаписувала.

Усі троє сіл розташовані в зоні гарантовано добровільного відселення – після радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

– По­простому це – третя зона. Тобто, можемо виїжджати, можемо – ні. Як виїхав, хату дадуть на новому місці. Із Личманів 10 сімей виїхали, із Магдина – п'ять. Я родом отсюда, а дочкє нужно було в школу, то переєхала в Першотравневе. Там посьолок великий, а сюда 2 часа вєліком добираюся.

У Магдині до Чорнобильської катастрофи жили майже 150 людей. Два роки тому було 25. Тепер – дев'ятеро. У село рушаємо пішки. До нього 4 км. Зоя Іванівна дає у провідники свого 24­річного сина Ігоря.

Ідемо насипною дорогою. Обабіч темний ліс, де яскравими плямками зеленіють молоді берези і заболочені ділянки.

У селі – ґрунтівка, точніше бездоріжжя. Від рясних дощів калюжі на кілька метрів, під ногами чвакає багнюка. Пісок липне до взуття. ­Залишки парканів понахилялися в усі боки, хати позавалювалися і стали подібні на купи сміття, до яких наближає­ться ліс і скоро все поглине. Село здається мертвим. І, якби не молода трава, цвіт черемхи і вишень, навіть несправжнім. Наче декорація до фільму. Ні гавкоту собак, ні мукання корів. Тільки зозулю чути в лісі.

Ігор завертає у вуличку й за кілька порожніх хат заводить до чистого подвір'я з колодязем­журавлем. Із веранди цегляного будинку визирає жінка в червоному светрі.

– Ми отца сюда прівезли, ухаживаєм за ним. Мами уже 10 лєт нєт, і он года два как нуждаєтся в помощі. Ну, хоть ходіт єщьо.

Тетяна й Ольга – двоє з чотирьох дітей 88­річного Олександра Речіца. По черзі всі вони доглядають батька. Узимку забирають до себе, а на літо привозять у Магдин. Господар лежить на веранді у валянках і шапці­вушанці. Поволі зводиться. Він недочуває, тому 64­річна Тетяна розповідає сама російською:

– До Чорнобиля тут добре жилося. Три череди корів було, школа на чотири класи. Люди працювали в лісництві. Як ми росли, то й танці були, і кіно. А потім почали людей виселяти. А чого батьки не виїхали? Тату! – гукає.

– Три автобуси на день ходили, два магазини, то куда єхать? Казали про другий район і що хату там ­дадуть. А де лучче буде як удома? – старенький труситься й починає беззвучно плакати. – Буду в своїй хаті, я сам її строїв.

Доньки живуть із батьком у Магдині три тижні. Збираються пробути в селі ще місяць. Потім їм на заміну приїде сестра чи брат.

– Продукти машина раз на тиждень привозить. Можна і в місто поїхати. Білет 12 гривень. А нам як пенсіонерам – 6. Ще можна доїхати дизелем до станції і 12 кілометрів іти сюди пішки. Але ми вже старі для цього.

Сестри посадили тільки два рядки цибулі й часнику. Решту городини купують у підприємця, який привозить продукти. Він приймає замовлення. Питаю в господаря, чи не боїться радіації?

– Я її не бачив. Вовків бачив, ото страш­ніше. Зараз ходять ноччю. Виють ­буває.

– Ага, і змії вже лазять, і комарі такі, що не всидиш, не встоїш, – додає дочка.

У хаті на ліжку із залізним бильцями лежить її сестра Ольга, 61 рік.

– Страшно тут, лєс одін кругом. Людєй німа, – каже.

Її заспаний чоловік у майці дивиться чорно­білий телевізор. Той показує тільки два білоруські канали.

– Ми ж у Бресті живем, то мову розумєємо, – пояснює.

– Нам не скучно, – розповідає лежачи Ольга. – То кушать приготовім, то постіраєм, газети читаєм, в'яжем. Тьотка тут наша в селі живе із сином, йон у гості приходе. І ми на Пасху в неї були. А так тут общаться нема з ким. Є троє братів­алкоголіків, но нашо вони нам?

Цікавлюся, чи приїде "швидка", якщо викликати в село.

– А чого ж? З Овруча (райцентр. – "Країна") їхала минут 40. У батька печєнь прихватило, він пив крєпко в молодості, – шепоче Тетяна. – А зараз, та... – махає рукою.

 

Ідемо до сестри Саника – так у селі називають Олександра Речіца. ­Дорогою Ігор розповідає, що влітку тут людніше. Розпочинається сезон чорниці, лисичок, пізніше – білих грибів, журавлини.

– Грибів торік було немєряно. Заходиш у ліс і береш, скільки треба, точніше скільки можеш обробить.

Перестрибуємо через калюжі – вони глибокі, як канави. Дна не видно. У них кумкають жаби. На головній дорозі лежить потрухлий стовп. В одній із вцілілих хат серед купи цег­ли – цілий­цілісінький синій стіл. Двері іншої підперті віником, наче господар вийшов на 5 хв. на город.

Неподалік головної вулиці видніється дерев'яний, колись яскраво розфарбований будинок. Нині кольори лише вгадуються. Біля нього на шворках сушаться подерті штани. Але впадає в око насамперед супутникова тарілка.

83­річна Ольга Атаманчук сапає бур'ян на невеликій ділянці землі, а її 54­річний син Леонід скопує. Жінка у "дутиках" і квітчастому фартуху. На правій брудній від землі руці виблискує золотий перстень.

– Я тебе не познала, – дивиться на Ігоря. – Ти Зоїн син? Поправився. Вже здохнуть треба, а я діло роблю, – витирається тильним боком долоні. – Картоплю посадили за хатою, тепер треба тут. Торік була неважна, то трохи докупляли. А скільки нам двом треба? Тут вона родить не хоче, бо вже шостий год підряд картоплище. Гною нема де взять, кабан тільки в Ольки є, але гній їй і самій нужен.

Атаманчуки садять під лопату, а минулі роки в Личманах брали коня, щоб зорав плугом.

– Прошлий год за цю полянку 70 руб­лів узяв, – озирається навколо хазяйка. – А Льоня скопає за три дні і ­получить пачку вина за 11 рублів.

Чоловік Ольги Пилипівни помер 10 років тому. Поховала й трьох синів: одного на велосипеді збила автівка, другого придавив трактор. Третій помер від туберкульозу. Ще є донька, яка живе в Білорусі.

– Льоня уже на пенсії (у Чорнобильській зоні жінки йдуть на пенсію у 49 років, чоловіки – у 51. – "Країна"). Робив лісником. Зо мною всю жизнь. А де взять жонку? Якби хто згубив, то я пошла да знайшла, – сміється. ­Передніх зубів у неї немає.

Скаржиться, що вночі приходять із лісу кабани й переривають весь город.

– Я на печі лежу, дивлюся: йдуть кабани. Виходимо до бочки й гепаємо. ­Лякаємо їх. Раньше держали корову, свиней, а зараз – кури, собака і три кошки. Часом лисиця заскочить. Сьогодні дощ буде, – дивиться на небо.

Питаю, чому ж не поставлять огорожу від кабанів.

Леонід каже:

– Ставили забори від радіації, але вона все одно перелізла, то рішили розвалять.

Супутникову антену Атаманчуки купили, коли Леонід працював лісником.

– Льоня, сколько каналов учора було? – питає мати.

– 57.

– Я ранше "Кольцо обручальне" диви­лася, суд. А потом племінник поставив такіє програми, що я їх не хочу.

– Там людей без штанов показують, – сміється Леонід.

Жінка каже, що часто їздить у місто. На базарі продає гриби, які збирає син.

– По гостях мені ходить нема часу. А із сусідами бачуся, коли лавка приїжджає. Туди всі сходяться, хто в селі живе. Там говорім.

– Візьмемо кажний раз три сотні та й пашлі, – додає Леонід. – Мати получає більш як тисячу гривень пенсії як багатодітна, я – 900. Нам хватає. А лавка усе привозить. Послєдній раз рибу морожену брали. Я стаканчик пива випив. Мені по барабану яке – аби мокре.

– З горілкою тобі вєсєлєє, – сміється мати, спершись на сапу. – Витягни людям води, як не бояться радіації.

Питаю, за кого жінка голосувала на виборах.

– Щоб я за їх голосувала? Раз пошла да всіх зачеркала, – каже різко. – Вони всі на одну голову.

– Юля по пачці крупи дала, сахару, чаю, щоб за єї, – встряє Леонід. – Не проскочила, не помогли подарки.

– Ай, вони мені тіє призеденти, – з досадою кидає хазяйка. – Я не знаю, як нинішнього й зовуть. Я одно знаю, що мені треба за Зою (Зоя Сосновська – голова сільради. – "Країна") голосувать. Ходю до неї в сєльсовєт, як нада справка яка.

Веде ближче до хати, показує обгороджену шифером клумбу.

– Ростут квєтки, – хвалиться. – Мені всього хватає в жизні. Аби тіко ­здоров'я було. А те, що людей нема, так де їх узять?

 

Вертаємо назад. Біля двору Василя й Ольги Речіц акуратно складені дрова. З будки вискакує чорний пес. Він – сліпий, але гавкає завзято.

Маленька, сухенька в чорному светрі Ольга Речіц, 69 років, запрошує в хату й одразу починає метушитися, накривати на стіл.

– Живемо, як горох при дорозі. Уже смерті чекаємо, – ставить на стіл салат, смажену рибу, котлети. – Ждала, мо' діти приїдут картоплю садить, то їм готувала. Але ще мокро.

У кутку кімнати стоять кілька ікон, мобільний телефон підвішений на гвіздку над вікном – ловить мережу.

76­річний Василь Речіц у валянках наливає в умивальник воду з відра і човгає до ліжка. За стіл не сідає.

– Йон їсть токо льогоньке, – каже господиня. – Ми вже 50 год як разом. У цьому році золоте весілля, – підіймає чарку з вином. – Дєті приєдуть, то посидять. Коли було багато людей у селі, то звали сусідів. А нащо мені зараз тіє п'яниці? Он пішов один із них – Молдаван, – показує у вікно. – У його жінка була молдаванка. То так тепер і його звуть. Хотя він Коля. А другий – Льохман, бо звать Альоша. Була і жонка, і дитя. Але як розумна жонка, то отказалась від нього. Третій брат Шурік. Теж мав жонку і двоє дітей. Хароша така жіночка. В універмазі робила, йон запив, да скоко можна мучиться. Кинула його. Зараз із ним живе Олька одна, Брунька на єї кажуть. Ні документов у неї, нічого. Так вони всі разом і закладають. Випили, проспались, сухаря погризли і дальше шукають. Як горілка є, то вони вмісті. А потом нема чого їсти – хто куда. Я, буває, хліба дам, як бачу, що голодне. По правді, думала, вони цю зіму не переживуть. Прошлий год ще мати їхня жива була, то пенсію получала. І як вони без грошей, без картоплинки, без бурячка? – хитає головою. – П'ють, бо шо їм робить? Чотири алкоголіки на село. А виходить, що це – половина людей. То єсть півсела алкашів.

Розповідає, що в чоловіка був інсульт, насилу піднявся. Після хвороби довелося здати корову.

Питаю, чому залишилися тут після аварії на Чорнобильській АЕС.

– Виїжджали молоді. Батьку було моєму 90 год, сказав, що не поїде. Як умер, я матір не могла оставить. А ми з Василем собірались до сина в Овруч, він і врем'янку нам поставив. Але після інсульту дід уперся: "Не поїду. Буду тут сам, а ти їдь". Значить, такий мій хрест. А радіація? Хіба я знаю? Знаю тільки, хто виїхав – усі вмерли. А ми живем.

Позаторік у Магдині з грудня по квітень не було світла.

– Було таке нальоднєніє, дерева погнуло, проводи на стовпах порвало. Сюди доїхати не можна було. Ми сиділи з лампою да свічкою. А тоді погасимо з дідом і балакаємо про дітей та худобу, аж доки поснемо. А прокинемося вночі, питаємо: "І коли той день буде?"

По телевізору в Речіців ідуть два ­канали.

– Я люблю Лукашенка слухать. Він говорить жизнєнно. Їздить по фабриках чи дєтсадіках, чи поздравляє хліборобов – видно, що простий чоловік. Усі хотіли б такого президентом мать.

Ольга Речіц проводить за хвіртку.

За кілька будинків – старенька хата з кількома вибитими шибками. Якби не супутникова тарілка, то не здогадатися, що там хтось живе.

Чорновусий чоловік швидко ховається в хату, натомість виходить інший – із шрамами на все обличчя.

– Я сам тут, сам. Брати на морі, – сміє­ться Олексій Шваб, а по­сільському Льохман, показуючи рідкі коричневі зуби. – Мені 18 лєт. Та ні – 44. Брати живуть отдєльно, а телевізор приходять сюди дивитися.

Із хати виходить 48­річний Микола на прізвисько Молдаван. Спортивні штани заправлені в кирзові чоботи, на зім'ятій олімпійці замість "собачки" – дротик.

– Бачте, ми картошку садім, – хвалиться, показуючи на скопану ділянку посеред двору. На ній стирчать кілька зів'ялих ялинок. – Думали продать. А вони посохли, ги­ги. Як магазин привезе, то берем крупу і водку. Скіки сама дешева? – питає у брата.

– По 16. Но машина раз у тиждень, так ми по водку в село одне тут ходимо. 14 кілометров в одну сторону. Там по 20 рубльов. Но шо робить?

Біля ніг крутиться собака Пальма. Микола каже, що забрав її в односельця Бороди, який згорів.

– Раніше ми виїжджать не хотіли, бо робота була, – каже Микола. – Мати осталася наша. А всі, хто виїхав, здохли. Ми не прогадали, що осталися. У селі не скучно. Поймі одно: почнеться черніка, лісічки – скільки можна грошей заробить! Куди ­витрачаємо? ­Купуємо жидкі продукти, – ­сміється. – Вранці прийняли – і по лісічки. В обід прийняли – по лісічки.

– У селі дві забавки – водка і тєлік, – додає Льохман. – Кіна дивимся стариє, серіали.

На подвір'я заходить старший із братів – Олександр, або ж Шурік, 54 роки. Він у картузі, на чоботі – акуратна латка. Кілька хвилин прислухається до розмови. Каже, що брати мали самогонний апарат, але забрала міліція. Його перебиває Микола:

– Прийшов мєнт: "Давай вийдем". Кажу: "Чого я із своєї хати должон ­виходить?" Сів на стуло, а він дав мені в морду. Кричу: "Ти що, биться хочеш?" Завезли мене за село, побили. 25 днів одходив.

Сива жінка в піджаку із чужого плеча й гумових капцях, із брудними від грязюки пальцями прямує до хати. Віддає Миколі пакет, роздивляється навкруги.

– Щас ляпну, – каже затинаючись. – Ізвінітє, що ляпну, но я з похорону. Така розстроєна.

Брунька – а це вона, точніше Ольга, 54 роки, – дружина Шуріка – нагинається, щоб підняти недопалок із трави. Ноги в неї трусяться, вона "ляпає". Потім ледве випростовується.

Микола перериває паузу.

– На мій організм треба в день півтора літра. Весною ми по людях підробляємося. Там скопав, там дрова порубав. У кожній хаті по 200 грам. Я зімою віники в'яжу з берези. Кинути пити пробував. Це льогко. Як водки нема... А як є, то важко, – регоче.

– А мені бутилка водки, що коню пряник – мало, – каже Шурік.

Льохман відкриває двері сараю. Там накидані пляшки й пакети з­під пива, вина, горілки.

– Да, випивка – єдінственна їхня пристрасть і ціль, – каже ввечері голова сільради Зоя Сосновська. – Льохман був на лєчєнії, бо допився до бєлочки. І мати в них пила, і баба – вид­но, воно по роду передається. ­Недавно тут жінку в Личманах одиноку ­ховали, то я купила 4 літри самогонки. Вони випили й кажуть: "Та що там – по 100 грам". А тоді ще додали десь, співали, а вкінці вже ляпнули: "Дай Бог і на слєдующий год такого празника дождаться".

Наталія ПАВЛЕНКО, фото Ольга КАМЄНЄВА, Газета.ua

 
Теги: Місто

 
Новини Кіно та ТБ
Загрузка...
Загрузка...
Програма телепередач
Весною житомиряни могли подати власний сценарій відео для участі у щорічному конкурсі концепцій відеороликів «Житомире! Я люблю тебе!». Організатором...
 За рік у Житомирі завершили реконструкцію єдиною пішохідної вулиці у центрі міста - нове покриття, освітлення. Тепер на Михайлівській просторо. Частину лип...