Стрибками Бердичівлянина Віктора Лонського неможливо не захоплюватися. Багатьом його техніка здається ідеальною, проте сам він так не вважає і хотів би дещо змінити.
Лонський увірвався в еліту українських стрибунів у висоту минулого року, а цього сезону лише зміцнив свої позиції. На чемпіонаті України у приміщенні єдиним, кому вдалося обіграти Віктора, став фіналіст Олімпійських ігор, призер чемпіонату світу у приміщенні і чемпіонату Європи Андрій Проценко.
Лонський завжди знав, що стрибатиме у висоту. До цього спонукали дідусь і тато тренери – Віктор та Ігор Лонські. Проте ці сімейні спортивні традиції, за словами Віктора, жодним чином на нього не тиснуть.
– Не відчуваю жодного тиску, – каже Віктор Лонський. – Так, мій дідусь був великим тренером, Заслуженим тренером СРСР. Тато ще не Заслужений тренер України, але документи вже подали і зараз усе саме в процесі оформлення. Звісно, мене знають і впізнають за кордоном. Запитують, чи я внук Лонського. Це приємно, але жодного тиску немає.
Завжди знали, що будете стрибати у висоту?
Ще з дитинства, адже тато тренер. Хоча спочатку ми взагалі не стрибали у висоту, а тато був тренером з гирьового спорту. У нас не було ями для стрибків, бази… Навіть покриття не було. Але він знав, що у майбутньому працюватиме зі стрибунами у висоту.
З часом почали з’являтися база, стійки, мати, тато поступово перейшов на тренерську роботу зі стрибків у висоту. Хоча спочатку умов не було. Більше того, замість стійок ми використовували солдатські вішаки і на них ставили планку.
А це не надто небезпечно було?
Ні. Ми зробили спеціальні виямки, щоб ставити планку, і стрибали.
Тато забрав мене на стрибки у висоту у дев’ять років. Хоча спочатку це були різні види спорту: ми й бігали, й грали в баскетбол і теніс, і плавали. Тато хотів нам закласти всебічну фізичну базу, і ми робили все. У нас була досить велика група, але багато зі старших згодом пішли, а ми з Сашою Баранніковим, Дімою Нікітіним і Владиком Мазуром залишилися. Влад спочатку теж стрибав у висоту разом з нами, а потім перейшов у стрибки у довжину. Для стрибків у висоту у нього зріст все ж не дуже підходить.
До речі про зріст. Зовсім нещодавно знайомий розповідав історію про вашого дідуся: у нього був учень низького зросту і щоб той виріс, під час сну його прив’язували руками і ногами до бильця ліжка. Таке дійсно було? І чи не практикували ви чогось подібного?
Ні, ми такого не робили (сміється). Але у дідуся такий учень був, це правда. Це Рустам Фагімович Ахметов, фіналіст Олімпійських ігор-1972. У нього були невисокі батьки: мама метр шістдесят з невеличким і тато метр сімдесят з копійками. І сам він був невисокий.
Спочатку зріст Рустама Фагімовича взагалі був 1,74 метри. Тоді він стрибав на 1,95-2,00 метри. Дідусь йому сказав, що якщо він трішки підросте, то стрибатиме вище. І у Рустама Фагімовича з’явилася мета стати вищим. Він писав собі записки про те, що хоче вирости на стільки-то сантиметрів, вішав над ліжком, на якому спав, і весь час про це думав. Не знаю точно, чи прив’язував він себе до ліжка, але вправи робив точно. Зокрема, грав у баскетбол, висів на турніку з прив’язаною до стоп вагою. За рік він виріс до метра й 82 сантиметрів, але й цього було мало. Дідусь сказав, що потрібно додати ще чотири сантиметри – і за рік Ахметов це зробив.
Можливо, дещо вириваю з контексту, та все ж. У книзі про вашого дідуся знайшла таку його думку: інколи старенька база й іржава штанга куди кращі для атлета, ніж розкішні столичні умови, які на той час пропонували в СРСР. Ви теж користуєтеся таким принципом? Запитую, оскільки ви здебільшого готуєтеся вдома і, наскільки знаю, не надто часто їздите на збори?
Цього року нам вперше запропонували поїхати на збір за кордон, у Туреччину – і ми погодилися. До цього Саші Бараннікову і Дімі Нікітіну пропонували збір у Чорноморську, так як вони були призерами юніорського чемпіонату Європи і юнацького чемпіонату світу. У нас же з Владом Мазуром тоді були заслуги лише на українських змаганнях.
Ми не проти зборів, але потрібно підбирати час, коли на них поїхати. Це стосується як зборів в Україні, так і за кордоном. Потрібно, щоб вони не співпадали зі змаганнями і вписувалися у нашу підготовку.
Щоб не вийшло так, що це не більше, ніж просто: «Вау, я побував за кордоном!»?
Так-так. Але вдома теж чудово. Дім є дім: тут і навчання, і сім’я.
А те, що дідусь так говорив?
А так і є. В Кенії бігають пізнім літом, там немає гумової доріжки. Вони тренуються на землі і виграють олімпійське золото. Умови жахливі, але на даний момент це найкраща школа з бігу на довгі дистанції.
На вашу думку, це більше залежить від умов чи все ж від психології атлета? Можливо, просто є люди, які, потрапляючи у чудові умови, десь розслабляються, ламаються або приймають це як данину? А інші, пам’ятаючи про те, що було, і отримуючи краще, розуміють, цінують це і намагаються витиснути максимум з того, що їм дали?
Складно сказати, від психології дійсно багато залежить, та все ж…
Поговоримо про вас. Юлія Левченко охарактеризувала вашу техніку ледь не ідеальною. Богдан Бондаренко на момент нашої з ним розмови ваших стрибків не бачив, але з мого опису сказав, що таке зависання над планкою зазвичай є ознакою правильної техніки. Ви ж самі вважаєте її неправильною. Звідки такий парадокс?
Мабуть, кожен спортсмен думає, що у нього є якісь проблеми. Мені здається, що Юля Левченко стрибає ідеально. Але, можливо, вона думає, що робить це не так вже й добре. Так і у мене. Люди дивляться – і їм здається що я відмінно стрибаю. А я дивлюсь – і мені здається, що я стрибаю жахливо. Чесно!
На чемпіонаті України у приміщенні, у Сумах, тато сказав, що я стрибав нормально, але не вистачало останніх кроків, кінцівки. А мені здавалося, що всього не вистачало! Біжу – і не можу добігти до планки. Таке відчуття, що плечі попереду. Хоча не знаю, де вони були насправді.
Ваш тато минулого року говорив про те, що все відмінно чи то до 2,26, чи то до 2,28. Там уже починають проявлятися огріхи і потрібно, зокрема, попрацювати над дугою.
Там не з дугою проблеми, а з висотою. Я багато разів стрибав 2,27-2,28. Але коли планка стоїть на 2,30, то це той психологічний бар’єр, який потрібно подолати. Я різко починаю затискатися, у мене зовсім інший біг, стрибок. Все по-іншому. Потрібно на цю висоту налаштовуватися так, як на ті ж 2,27-2,28. Тож поки що 2,30 мені не підкорилися, але, думаю, найближчим часом мені все вдасться.
Але ж у серпні я бачила відео, де ви стрибали на 2,30. Це було тренування?
Не зовсім. Це була прикидка, такі собі легкі змагання. Я вирішив пострибати для себе, зміцнитися у думці й розумінні того, що можу подолати ці 2,30. Ще влітку хотів зробити це на змаганнях… Але ж ви розумієте, що на тренуванні, нехай це і прикидка, не було суперників, нікого не було. Мені було легко, я стрибав у розслабленому стані – і вдалося.
А вас суперники стимулюють чи навпаки?
Стимулюють. Мені подобається, коли суперники сильні. Нещодавно був на змаганнях у Франції з двома німцями, які виступали у фіналі чемпіонату світу. Я старався з ними боротися, і мені вдалося у них виграти. На чемпіонаті України у Сумах… Дивлячись на виступи Андрія Проценка цього сезону, не чекав від нього такого, якщо чесно. Я, мабуть, все видав у кваліфікації, трішки неправильно підійшов до фіналу. Адже якби все було так, як слід, то були б зовсім інші стрибки. Я ж знаю, на що здатний і до чого готовий. Я реально можу стрибати на 2,30 і вище і це для мене не проблема. Проте цього разу так… Наступного буде інакше.
Я все ще чую час від часу про те, що на молодіжному чемпіонаті Європи у вас мало б бути золото, а не бронза…
Чесно кажучи, не знаю, чому так говорять. Це не так і просто. У мене ж навіть досвіду на таких змаганнях не було. Я брав участь у юнацькому і юніорському чемпіонатах Європи, але не в молодіжному. І відразу розраховувати на перемогу… Можливо, якби все склалося так, як я хотів, то переміг би. Але це чемпіонат Європи і не завжди виходить так, як би того хотілося.
Зимовий сезон закінчений чи ще будуть змагання?
17 лютого виступлю на «Меморіалі Дем’янюка» у Львові, а 21 лютого – на турнірі у Сербії.
Джерело: ФЛАУ
