Друга граната старшини Сергія Улітенкова зупинила ворожий танк
Ворожий танк вже «прасував» гусеницями українські окопи. Старшина Сергій Улітенков глянув управо, звідки по танку вдруге «змазав» з гранатомета побратим Андрій. Бачив, що тому стріляти вже не можна, бо зачепить своїх. Сам він також з першого разу в танк не поцілив. Тому перед другим пострілом старшина затримав подих, прислухався до калатання серця і дещо вгамував тремтіння рук. Танк був за тридцять метрів, шанс зупинити металеву гору був чи не останнім.
Друга граната Сергія вцілила точно під башту. Старшина відкинув відстріляний контейнер, шмигнув в окоп по третю «муху». Цю гранату Сергій випустив майже не цілячись. Вона знову влетіла під башту, і танк приречено застиг.
Що цікаво, про цей випадок головний сержант 1-ї механізованої роти 30-ї окремої механізованої бригади старшина Сергій Улітенков у розмові зі мною не згадав. Бо справжні герої — люди скромні. А може, й не до того йому було після перельоту з Тбілісі, де він проходив курс медичної реабілітації разом з дев’ятьма побратимами. Один з хлопців дочекався, поки старшина відійде по документи:
— Товаришу підполковник! Я сержант Іван Бурдюг з «тридцятки». Допоможіть Улітенкову! В нього було важке поранення в голову. Багато хто в таких випадках звільняється зі служби, а він рветься до бригади, в АТО. Він на полі бою лев, знає й уміє все. «Сепарський» танк під Чернухіним підбив, БМП, диверсантів знищував… Його представляли до вищих нагород, але навіть гроші за підбитий танк не виплатили. Несправедливо! Його підлеглі слухають як батька, навіть офіцери зважають на його пропозиції…
Взагалі Улітенкову щастить. У боях брав участь від Савур-Могили минулого літа. Його бойова машина підірвалась на протитанковій міні. Водій-механік загинув, хлопців скинуло з броні, всі отримали травми. А в Сергія — жодної подряпини. Так само було й улітку цього року в Пісках. Він знову вижив, але отримав важку контузію. А ще якось один нарвався на ворожу ДРГ. Снайпера знищив, а кулеметник кинув зброю й утік. Старшина навіть пам’ятає прізвище загиблого — Головков, громадянин РФ. Один з місцевих упізнав у ньому людину, яка «повіджимала» в місцевих у селищі автомобілі й гроші. Сергій після розмови дістав із документів терориста іконку Божої Матері, показав місцевому і попросив поховати росіянина: «Всі ми діти Божі, він своє відгрішив».
Наприкінці літа везіння поменшало — за кілька метрів від нього вибухнула 120-міліметрова міна.
— Знаєте, — розповідає Улітенков, — я спочатку навіть не второпав, що поранений у голову. Всім підлеглим наказав завжди бути в шоломах, сам також завжди носив. Це й урятувало. Самостійно дійшов до броні, сів у «беху», а тоді вже відключився. Прийшов до тями через три доби у шпиталі в Харкові. Хлопці потім сказали, що поки я лежав у комі, з бригади подзвонили до мене додому і сказали дружині, що я поранений і представлений до державної нагороди. Не знаю, як там з державними нагородами, а гроші за танк і два тижні бойових зіткнень ми не отримали. Чому? То я щось написав не так, то писарчук щось там наплутав. — Сергій уже відверто весело сміється. — Замість грошей рахую, скільки в моєму тілі залишилось осколків. Ми ж не за гроші воюємо… (За словами офіцера 30-ї бригади майора Андрія Молошука, близько 450-ти бійців бригади представлені до державних нагород).
Сергій з юнацьких років марив службою в десанті. У військкоматі під час призову йому пішли назустріч, строкову він служив у 21-й бригаді в Кутаїсі у Грузії. До речі, під час реабілітації грузини возили його подивитись на те місце, де ця частина дислокувалася. Хоча і знали, що військового містечка там уже немає.
Дома на нього завжди чекають дружина Катерина та дві неповнолітні доньки. Між перервами у військовій службі старшина працював слюсарем на цементному заводі у Здолбунові. Однак йому часто снилася служба у війську, тож 2005-го він пішов служити за контрактом.
— Чоловік повинен всі серйозні справи свого життя доводити до кінця, — каже Сергій. — Мені 42, хочу послужити, скільки можна, якщо буде здоров’я. В нашій роті воювало троє навіть для мене «дядьків» — по 57–58 років. Ще й як воювали — молоді позаздрять. Вони для мене як приклад.
