У санаторії "Перемога" в Миколаєві розмістили близько 50 родин військових 204-ї бригади тактичної авіації з кримського Бельбеку, серед них і родина полковника Юлія Мамчура.
Дружина командира 43-річна Лариса Мамчур розповіла журналістам про захоплення Криму, про чоловіка та про мрії.
Про це пише Gazeta.ua
Під час захоплення військової частини російськими окупантами Лариса була поруч із чоловіком. Коли його викрали 22 березня, відмовилася виїжджати на материкову Україну. Після звільнення Юлія разом організовували виведення полку з Криму.
— За останній місяць стільки всього було, що хочеться кудись утекти хоча б на три дні і вимкнути мобільний, — каже Лариса Іванівна.
— Найважливіше питання зараз — де ми будемо. Залишаємося у Миколаєві чи нас переводять, — говорить українською, іноді переходить на російську. — Близько 100 наших військових розмістили у казармі. Там були голі стіни — ні чайника, ні подушок. Облаштуватися допомагають місцеві.
— У нас заблоковані кримські картки — і зарплатні, і допомога на дітей. Тому ділимося всім. У кого лучшая кофта, у кого круче машина і квартира, відійшло.
З вами пішли лише офіцери?
— І контрактники теж. Вони місцеві, тому на них не розраховували. А вони виявилися дуже відважні. Лізли під кулі, захищали офіцерів. Таких у нас чоловік 25.
Чому вони не перейшли на бік Росії?
— Люди підходили до Юлія Валерійовича і питали: за що стоїмо, нас усі кинули. Він відповідав: "Ви присягу кому давали? Народу України. От і стоїмо за народ". І весь полк прийняв цю точку зору. Коли тут, у Миколаєві, військові відчувають підтримку, починають розуміти, що стояли там не даремно.
Чоловік завжди такий ризиковий?
— Знала, що може піти перший. Мене це не здивувало. Він не міг сидіти у штабі. Льотчики кожен день ходять на роботу і не знають, чи повернуться. А в житті він спокійний, але міцний. Якщо вирішив — так і буде.
Коли його забрали в полон, я казала, що дарма. Його навіть мертвим не перетягли б на російський бік. Люди чекали командира. Ніхто не пішов би з Криму, поки він був у полоні. Весь полк рівнявся на нього. Чоловік виходив сумний — всі говорили: щось трапилося. Коли він спокійний і усміхається, люди тримаються та стоять. Тільки я знала, що він відчував насправді.
Що було найстрашніше?
— Перші три дні. Незрозуміла ситуація, ніхто у світі про це не знав, журналістів росіяни не пускали. Ми у вакуумі. Що відбувається? Чому в себе вдома прокинулися ворогами? Дітей відправили, а жінки лишилися. Сказали, якщо помирати, то разом з чоловіками. На четвертий день жінки у гуртожитку наплакалися і ввечері вийшли до воріт військової частини. Поставили палатку та чергували. Штурму ждали кожні півгодини.
Вночі приїхали чеченські підрозділи, журналіст сказав: їм усе одно по кому стріляти. Ми стоїмо і тримаємося за руки з дівчатами. Страшно. До останнього не знали, як воно закінчиться.
Є люди, в яких ви розчарувалися?
— Сусіди, куми, друзі, колеги по роботі, рідні люди, які стояли з другого боку паркана і кричали росіянам: взривайте їх, ставте розтяжки, кидайте гранати! Відвернулися майже всі. Називали фашистами, бандерівцями, крили матами. У нас чоловік 40 — корінні росіяни. Всім пропонували зарплати у 30 тисяч гривень, підвищення по службі і квартири. А вони відмовилися. Їх батьки проклинають. То що казати про друзів.
Шкодуєте за Кримом?
— Шкодую, що Крим став інший. Севастополь після цих подій для нас помер.
Мріють про будинок за містом
Лариса і Юлій Мамчури познайомилися в місті Умань на Черкащині. Обоє місцеві. Лариса працювала бухгалтером, Юлій — льотчиком-інструктором у військовій частині. Рік зустрічалися. Після одруження дев’ять років жили у Житомирі. Потім переїхали в Крим.
Мають 24-річну дочку Дарину. Вона з чоловіком та 4-річною Поліною переїхала у Вінницю. Дарина перевелася у Вінницький медуніверситет із Севастопольського. Зять військовий, служив на Бельбеку..
— Мріємо про будинок за містом. У чоловіка був у Родниківці дім (село в Уманському районі). Шкодує за ним, — розповідає Лариса Мамчур.
