Home Місто Після війни до п’яних огида з’явилося, раніше я їх не помічав, –...

Після війни до п\’яних огида з\’явилося, раніше я їх не помічав, – Герой України Гринюк

201

"Це мій маленький будинок", – показує капітан Гринюк просторий кабінет, в якому о пів на восьму вечора все ще працюють люди у військовій формі. Півтора останніх роки будівля військової частини 30-ої механізованої бригади в Новоград-Волинському пустувала – особовий склад воював на передовій. Тепер навіть після закінчення робочого дня на території багатолюдно – частина бригади повернулася додому на відпочинок, частина укомплектовується новобранцями, а ротного Володимира Гринюка викликали з-під Дебальцевого для проходження спільних з НАТО навчань. Офіцер цому відверто не радий – не любить показухи і не впевнений, що іноземцям тепер є чому його навчити.

"Армія за час війни змінилася, а її керівництво – ні. Як була показуха, так і залишилася, як грали на публіку, так і грають – бордюри побілити, листя підмести, щоб президенту показати"

На фото військового фотографа Романа Ніколаєва Гринюк виглядає зовсім юним, і хоч в житті він набагато доросліший паспортних даних і зовні, і внутрішньо, дійсно є наймолодшим військовим Героєм України і за віком (28 років).

В юності я займався бальними танцями. Коли вступив до Луцького педагогічного коледжу, мамка на батьківських зборах розповіла про це, і мене відразу ж забрали в танцювальний колектив. У підсумку я став єдиним студентом, який закінчив навчання з двома дипломами – вчителя хореографії та інформатики. А потім я потрапив в армію на срочку. Думок ухилитися навіть не виникало. Служив у Старичах, Львівської області. Мене відразу поставили замкомвзводу. Під час служби посварився з майбутньою дружиною і вирішив підписати контракт. Потім ми знову зійшлися, але міняти рішення вже було пізно. Наша друга дитина – син – народився за півроку до війни.

На війну я потрапив 8 березня 2014 лейтенантом і командиром другої роти 30-ї механізованої бригади, куди мене розподілили після Львівської академії сухопутних військ. Через рік, у травні, я став капітаном і отримав посвідчення учасника бойових дій.

Перший обстріл моя рота пережила в Солнцево (село у Донецькій області). Всю бригаду розташували разом, а нас окремо – на окраїні. На наступний же день нас накрило "градом". Я до людей одразу кинувся – подивитися чи все живі, мене старшина в окоп кинув. Того разу обійшлося – поранених і вбитих не було. Зате з ранку не треба було гаркать ні на кого – всі окопи копали.

У боях за Савур-Могилу моя рота не брала участь. Ми відразу на Степанівку (село у Донецькій області) пішли і рейдові дії проводили. Там і сталися перші втрати, перший контактний бій, перші поранені – п’ять чоловік за день. Але завдання ми виконали, все зачистили повністю і полонених взяли – місцевих сепаратистів.

Про недосвідченість ми тоді не думали – просто йшли виконувати завдання і все. Без мене жодна операція не проходила. Це неправильно, але я завжди так робив. Щоб ніхто не боявся, напевно. Мої завжди знали, що поруч голова, яка рішення приймає. Я жодного разу не брав з собою весь склад роти: менше людей – легше управління, більше людей – більше травм. Завжди міняв склад групи – одні йдуть на завдання, інші відпочивають. Охочих йти на найскладніше завжди виявлялося навіть більше, ніж було потрібно.

У першій кампанії ми були новачками, але вийшли навіть без втрат техніки взагалі і тільки з одним загиблим, бо не було стільки контактних боїв. У другій наша рота була в резерві і нас кидали як штурмову групу у найскладніші місця: "Друга рота, вперед друга рота, вперед!". У результаті – 8 вбитих і поранених більше 30-ти. Один досі числиться в списках зниклих безвісти.

Найнебезпечніший момент за всю війну був у Міусинську (місто в Луганській області). Потрібно було їздити на опорник до третьої роти – боєприпаси відвозити і поранених забирати. Тобто, виїжджати з кільця і ​​в’їжджати в кільце туди і назад. В одну з таких поїздок мою БМП підбили і мені розірвало барабанну перетинку – приїхав весь в крові. Але нічого, зажило. Зате праве вухо не чує через контузію. Відновити слух не можна, аби гірше не стало.

Перший загиблий в моїй роті там же, в Міусинську, 8 серпня. Не встиг під час обстрілу до окопу добігти. Спину йому повністю розірвало. Тільки я і старшина полізли в окоп його діставати. Ніхто більше не міг це робити. Мене в академії до цього готували – влаштовували психологічні смуги, вибухові пакети в нас кидали, по воді бігати змушували, поранених на собі носити, холостими над головами стріляли, кишки тварин розкидали, щоб ми дізналися трупний запах. А в навчальних центрах для мобілізованих навіть зараз головне – бордюри побілити, листя зібрати, щоб президенту показати …

Моя рота витягнула з оточення на Дебальцевському плацдармі 152 людини.

З Логвиново нам потрібно було видавити сепаратистів. Моя рота, як і домовлялися, зайшла по центру. Піша, без техніки, чисельністю близько 30 осіб. А з двох сторін повинні були зайти дві інші роти. Але вони цього не зробили. Ми одні протрималися там до першої години дня, скільки змогли. Коли пішли танки, довелося відходити з одним загиблим і трьома пораненими, включаючи мене. Роту я витягнув до Артемівська і тільки тоді лікар вмовив піти на рентген – осколки потрапили нижче бронежилета. Один був небезпечний біля хребта і його мені витягли вже в лікарні. Реабілітація протривала кілька місяців. У АТО до своїх я повернувся наприкінці червня.

Перші ночі після повернення додому я взагалі не міг спати. Тим більше, що живу біля нічного клубу, і там іноді салюти пускають. І на ліжку не міг заснути, стелив матрац на підлозі. З дружиною поруч досі спокійно спати не можу, "задушити" намагаюся уві сні. Дружина будить весь час: "Вова, пусти, пусти!" А ось з донькою засинаю чомусь спокійно. Прокинуся вночі – вона поруч, значить, усе добре.

Ще після війни до п’яних огида з’явилося. Раніше я їх не помічав, а тепер терпіти не можу. Особливо, якщо це атошнік у формі. Не зношу, коли в чергах і поліклініках лізуть без черги у військовій формі. У поїздах їздити для мене тепер жах. Я не люблю розповідати, де я був і що я робив. А в поїзді зазвичай їде чмошнік- "я атошнік" і вигадує про свої подвиги. Це дуже дістає. Багато осіб було бито мною за ці слова.

На початку війни в моїй роті не було жодного мобілізованого. Зараз залишилося всього 17 контрактників – хтось поранений, загинув, перевівся. До цивільних потрібен свій підхід. Їм треба відразу показати, хто старший. І потрібно, щоб вони тобі довіряли. Тоді вони у виконанні наказів навіть краще контрактників – як сказав, так і роблять. Підстроїв їх під себе і працюєш спокійно. Я завжди саме так роблю – не себе під них, а їх під себе.

З пияцтвом серед мобілізованих у мене проблем ніколи не було. Викорінити його повністю в армії неможливо. А не можеш заборонити – очоль. Тоді сіли всі разом, по 20 грам випили і нормально. Мої знали, що якщо їдуть на завдання, то після нього можна випити. Говорили мені "у нас є 0,7 горілки і нас 12 чоловік, ми по 20 грам". Я прийшов – перевірив. Так, випили, так, повечеряли, для будь-якої комплекції 20 грам це нічого. А кому не дозволяють, ті ходять нишком і заливаються. У нас не було таких випадків, щоб напивалися. Хто напивався, тому було попередження. Другий раз вже ніхто не наважувався.

Найгірше повідомляти сім’ям про загиблих. Сьогодні вранці ще він дзвонив, а ввечері дзвоню я, кажу "вибачте, його вже немає". Я першоджерело для сімей про загиблого бійця. Номери батьків я завжди збираю. З родиною першого загиблого ми досі спілкуємося і з сестрою, і з батьками. На похорон не потрапили, але потім з усіма сержантами приїжджали – вони дуже раді були.

Я не можу всіх собою прикрити. Я там теж був. У кожного своя доля, і від неї не втечеш. Я завжди наводжу приклад історію одного бійця. Коли ми в зону АТО з Криму в’їжджали, один боєць відмовився їхати – боявся загинути, дружина була вагітна. Його переконували залишитися, але він все-таки поїхав і загинув у дорозі. Краще б він в зоні АТО загинув – сім’я б хоч компенсацію отримала якусь. Від неї не втечеш.

Армія за час війни змінилася, а її керівництво – ні. Он, до мене зараз начальство приїхало – я в середу на навчання з канадцями в Яворів їду. Комплектують мене туди повністю – речмішками, формою, берцями і т.д. А коли я в АТО з ротою їхав, ніхто не питав чи все у мене є. Чому туди було не привезти? Чому я у волонтерів повинен клянчити? А тепер навіть техніку перефарбовувати зібралися, яку я з передовою привіз. Навіщо? Нехай бачать бойові машини. Але ні, треба красиву показати. Словом, як була показуха, так і залишилася, як грали на публіку, так і грають.

Про нагородження я вдома дізнався – на реабілітації після поранення був. Ну, думав, дадуть значок якийсь. Виявилося, Героя України. Нагорода велика, звичайно. Але все одно, коли в Києві, наприклад, з посвідченням Героя України їдеш, то, бувало, кажуть "нам таке не підходить". Хоча в самому метро в правилах зазначено, хто має право на безоплатний проїзд.

Або з житлом, наприклад. Я як Герой України повинен його в першу чергу отримати, але як знімав квартиру, так і знімаю. Стовідсоткова знижка на квартплату актуальна тільки, якщо є власне житло. Тобто, не для мене. Так що я ще жодної пільгою не скористався.

Батьки тільки зраділи і синові є чим гратися тепер. А кар’єрного росту у мене, напевно, не буде. Мене хотіли поставити замом комбата, але в підсумку не знайшли ротного, щоб мене замінити. Та мені й подобається жити великою родиною з солдатами, а не з керуванням батальйону в тилу. Все-таки краще з солдатами спілкуватися безпосередньо, жити з ними. Я думаю, мені б цього не вистачало.

Джерело: Цензор. НЕТ

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here