Військовослужбовець 95 бригади Андрій Коган для своїх рідних та односельчан залишиться героєм назавжди. Віднедавна цей статус підтверджено й на державному рівні і за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, президент нагородив його орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно.
Сержанту ЗСУ Андрію Когану було лише 30 років. Родом із Вінничини, а на період служби переїхав у Високу Піч Житомирського району. Два року тому одружився, але як тільки сину Євгену виповнився рік, батько відправився на врегулювання конфлікту на Херсонщину, а потім і на фронт у східні регіони країни.
Дружина Віра, яка разом із маленьким сином прийшла на вручення нагороди, зі сльозами згадує день, коли відправляла чоловіка на війну.
Каже, у лютому Андрій отримав наказ збиратися на півострів і ще тоді пробувала відмовити його, однак він все ж поїхав. Вдруге просила лишитися з родиною, коли він привіз до Житомира тіла своїх загиблих товаришів.
«Андрій мені зразу сказав, що не зможе бути вдома, коли воювати йдуть хлопці по років 18-19. Йому совість не дозволяла сказати «ні», – ділиться дружина Віра. – Перед цим невдало стрибнув з паршутом і мав травму ноги, переніс три операції, але всеодно пішов виконувати свій обов’язок. Я постійно розповідаю сину, що його тато – герой. Він житиме з цим і своїм дітям розповідатиме, яким хоробрим був Андрій. Не кажу, що в нього був батько, а що він є. Закликаю усіх жінок розповідати своїм дітям, де їх батько і що він на війні. Вони все розуміють і так само чекають. Євгенчику зараз рік і 8 місяців. Він постійно дивитися на портрети Андрія, гладить їх і промовляє «папа». На цвинтарі просить підняти його до хреста, щоб міг торкнутися до батькової фотографії. Навіть по дому часом тягає його військову желетку. Коли йшли на нагородження, не давав винести з хати наші сімейні з Андрієм фото. Малий дуже сумує. Мені теж важко, але не фізично, а психологічно. Я з Андрієм по телефону говрила за 20 хвилин до його смерті. Він щось відчував завчасно. Пообіцяв, що все буде добре і сказав, що на них йдуть ворожі танки. Вже потім я дізналася, що одну машину він встиг підірвати і таким чином врятував решту бійців позаду, але ціною власного життя».
У Віри є ще двоє дітей від першого шлюбу, але й для них Андрій встиг замінити батька, тож хлопці пам’ять про нього пронесуть через усе життя. Наймолодшому доведеться важче, бо усі його спогади доведеться оберігати мамі.
В селі у Віри є справжня підтримка – дружини, мами і сестри ще 27 військовослужбовців, які перебувають до цього часу у зоні АТО. Деякі приходили поспілкуватися з ними під час телемарафону на День міста, а дехто їздив на зустріч у Слов’янськ.
Вдова Когана зізнається, що по-доброму їм заздрить, адже мають кого чекати і вірять у краще. А ще пояснює, що усім захисникам дуже пощастило, адже вдома у них такий надійний і вірний тил.
Сусідка Лілія Купруненко відзначає, що після смерті Андрія Віра прийшла до неї в гості зі словами «Мого Андрія вже нема і не вернути, але хай він стане останнім загиблим на цій війні».
Коган загинув наприкінці червня під час обстрілу блок-посту поблизу Слов’янська, втім і після цього Житомирщина продовжує втрачати своїх героїв – діти лишаються сиротами, а дружини – вдовами.
Голова Житомирської райради Тетяна Парфентієва запевнила, що про кожного з них буде підготовано матеріал до спеціальної книги пам’яті. Водночас, не оминуть увагою й тих, хто вернуться з війни живими й непереможними.
«Дякую усьому жіноцтву, що чекають своїх рідних і надихають їх своєю вірою на подвиги. Ми з вами пережили багато випробувань, але продовжуємо єднатися, – додає Парфентієва. – Дуже хотілося, що б кожна нагорода знайшла свого героя ще живим, бо вони цього заслуговують. Проте, таких самих нагород заслуговують і ці всі жінки, які мужньо тримаються, живуть від дзвінка до дзвінка, збирають посилки і радіють кожній зустрічі під час відпусток».
Юлія ДЕМУСЬ
