Доброволець 95 окремої аеромобільної бригади з 20-річним лікарським стажем Сергій Архангельський героєм себе не вважає, але в тому, що він «укроп» та «бандерівець» – не сумнівається ні на мить.
За його плечима 8 місяців війни на Сході, а у словах і думках – віра у перемогу українців. Дякує Богу, що там мав мало роботи, але разом з тим, зумів наново переосмилити життя та його цінності. У свої 46 років чоловік здавалося бачив чимало, але ще навіть рік тому, стоячи на Майдані, не міг подумати, що буде воювати, що доля зведе його з такими цікавими й унікальними людьми, а країна врешті почне змінюватися.
Він і досі в усьому продовжує шукати позитив і лише так налаштовує себе та оточуючих. Про лікаря із позивним «Наркоз» знають і чули чимало людей у зоні АТО та за її межами, вдома його чекає родина, а за кількасот кілометрів звідси – покликання боротися і рятувати життя інших. Сергій не ображається, коли його називають хворим оптимістом, ні на що не жаліється і лише просить політиків не робити своєму народу ганьби поразки. Ця війна вже показала, хто є хто – і серед громадян країни, і серед чиновників, і серед сусідів та братських народів. Тепер військовий сподівається, що росіяни врешті зрозуміють, звідки їхні біди. За стільки років вони самі не навчилися жити, зате постійно заважають іншим.
«Путін навіть уявити не міг, що йому вдасться так об’єднати українців. Через його агресію активізувався волонтерський рух, виник шалений військовий супротив. Це не ми напали, але ми маємо захистити свої землі і свою націю, – каже Архангельський. – Ми побачили, що 23 роки Незалежності у нас все було на папері – про суверенність, територіальну цілісність, ніяких претензій Росія не мала. З приходом до влади Путіна почалися ці продовольчі війни, маніпуляції з газовим питаннями. Вже зараз видно, що Росія починає тонути. Всі розуміють ситуацію Путіна, який вхопив шматок, але проковтнути його не може і виплюнути теж. Він загнаний в куток, але як будь-який щур від того стає ще більш небезпечним. Думаю, зима пройде в позиційних перестрілках, а на весну буде щось цікаве. Він щось має вигадати, бо на карті вже не стільки його політична кар’єра, як загроза життю.
Розумієте, Путіна оточують сірі кардинали, які мають якісь статки, бізнес – це все гроші, які ніхто втрачати не хоче. Нещодавня конференція – це чергова клоунада, він видає те, чого насправді не існує. Ці 15 років безмежної влади безумовно залишили на ньому відбиток, бо звик, що усіма керує, робить і отримує все, що хоче. В Україні люди інші і тут би його влада так довго не протрималася, бо ми не стали б терпіти. Щоправда, росіяни вже стали трохи прозрівати і тут важко бути пророком, бо прогнози можуть і не збуватися, але думаю, що так просто все не закінчиться. Інша справа, чи зміниться щось, коли Путіна не буде на посаді президента».
Продовжуючи тему України й українців, Сергій відзначає, що третього Майдану країна просто не витримає. Тому не треба підбурювати, щоб зброю повертали у сторону Києва. Крім цього, воювати на двох фронтах невигідно і державу це ще більше знесилить. Треба врахувати, що в України нема досвіду ведення економіки у період війни, тому й так тяжко, але труднощі ці тимчасові.
«Майдан-2014 міг змінити обличчя країни і деякі зміни звідти почалися, але в загальному їх й досі нема. Я вийшов туди з мільйонами людей ще в перші дні, а в лютому був лікарем. Коли прощалися з першими розстріляними жертвами «Небесної сотні», Янукович тікав у Росію. Навряд чи можна назвати легітимним очільника держави, який її обікрав, сам втік і прислав Збройні Сили сусідньої країни. Путін, який позиціонує себе як сильний лідер, проявив усю свою підлість і страх, коли оголосив, що ніяких російських військ на півострові нема. Він побоявся навіть дозволити їм мати при собі якісь розпізнавальні знаки. Зараз на Сході терористи контролюють кількасот
Війна об’єднує, але краще, аби об’єднував мир. По-суті зараз маємо унікальний шанс для України стати державою у повному розумінні цього слова і писати свою історію самостійно. Теперішня агресія Росії водночас підняла всю ту історичну пам’ять українців у плані несправедливого відношення. Ми працьовитий, терплячий і мирний народ, але з поконвіку більше за все цінували свободу та вольність. Натомість Росія свого часу принесла нам кріпацтво, голод. Зараз Путіну наш опір стоїть як кістка в горлі, бо він до такого не звик. В аеропорту від хлопців нема жодних скарг, але вони вже усвідомлюють, що їхня стійкість та незламність стали символом українського духу, тих, хто воює і тих, хто збирає та доправляє допомогу. Це варте того, аби стояти до переможного кінця».
«Наркоз» свої роздуми чергує з розповідями про військові будні та життя до війни. Він навчався в житомирській школі № 27, потім здобував медичну освіту в рідному міста та Вінниці. Коли записався добровольцем, не знав, що буде пономасштабна, хоч і неоголошена війна, яка затягнеться на місяці. Йшов за покликом серця, а дружині потім з передової писав зворушливі повідомлення з побажаннями «доброго Божого ранку». Сергій пояснює, що справжнє пекло війни його оминуло, але дійсно доводилося не просто. У Слов’янську дивився українські новини, а в Пісках доводилося бачити телевізійні випуски так званої ДНР. За весь час тамтешнє населення навчилося фільтрувати інформацію і принаймні знає, що розстрілювати, катувати і їсти їх ніхто не буде. В Слов’янську вже навіть почали збирати допомогу для українських військових і просять не залишати місто, бо так спокійніше.
Раніше планував відправитися подорожі, але почати втілювати мрію з України. Отак за кілька місяців через війну я накатався на БТРі стільки, що люди й автівками не їздять, познайомився з містечками й природою Сходу. У зоні АТО я по-іншому подивився на життя, на свої цінності. Там нема атеїстів. Рано чи пізно кожен читає якусь свою молитву, звертається до Бога у щось чи когось починає вірити. Я міг би вже туди більше не повертатися, але це зрада по відношенню до тих, хто вже загинув й тих, кому ще потрібно вистояти, бо на них покладені великі надії. Ми маємо те, що маємо, але й за це бере гордість. Я гордий за тих дітей, що малюють нам малюнки та готують листівки, пишуть і надсилають вірші. У своєму бронежилеті як оберіг ношу поезію 15-річної дівчинки зі Слов’янська. Гордий, що українці можуть називатися іменем будь-якого провідника народу – Петлюри, Чорновола, Мазепи, Сагайдачного, Бандери. Жодна країна світу не може похвалитися такою кількість героїв як Україна, але ми їх не шануємо. Дуже вірю, що ця боротьба все змінить».
Юлія ДЕМУСЬ
