Володимир Лагута, позивний «Тандем», а на війні просто «49», «так зручніше, бо поки скажеш позивний, вже може бути пізно». Підполковник, заступник командира 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, начальник повітряно-десантної служби.
«Моя війна почалася в березні 2014 року, коли залишився виконувати обов’язки комбрига і довелося проводити найпершу мобілізацію. Коли загинули перші хлопці не залишилося сумнівів, це – війна.
Я брав участь у визволенні Слов’янська, Краматорська і Лисичанська, в штурмі Саур-Могили, а також в легендарному рейді 95-ки в липні-серпні 2014 року – 400 км по тилу ворога, з них 170 – у боях.
ЯК ГОВОРИЛИ СОЛДАТИ – У ЦЬОМУ РЕЙДІ БУЛИ ПЕРІОДИ, КОЛИ ЖИВІ заздрили МЕРТВИМ. АЛЕ ВІДМОВЛЯТИСЯ ВІД ВИКОНАННЯ ЗАВДАНЬ НІКОЛИ не спадало на думку. ЦЕ МОЯ ПРОФЕСІЯ І Я ЇЇ ОБРАВ СВІДОМО.
При штурмі Саур-Могили отримав поранення в результаті обстрілу з боку Ростовської області. Моя дружина, на 6-му місяці вагітності, і 5-річна донька весь час були поруч зі мною в госпіталі і виходили мене.
А дочка, незважаючи на свій юний вік, виявилася найкращим психологом. Я їх дуже люблю!
На війні все по-чесному, або ти або тебе! З’являється загострене почуття справедливості. А по поверненню дуже складно перебудуватися – стикаєшся з підлістю і нерозумінням. Завдяки родині, дітям, друзям і побратимам легше адаптуватися до життя тут і разом змінювати життя на краще.
Спасибі командувачу ВДВ генерал-майору Забродський, в силу його дозволу після поранення я, не дивлячись на інвалідність другої групи, повернувся в рідну бригаду в Житомир і продовжую служити. Хоча лікарі вже забороняють, кажуть що можу погано закінчити. Поки про відставку не думаю, витягую за рахунок молодості, роблю що повинен і будь що буде.
Бригада молода. БАГАТО НАШИХ ЗАГИБЛИХ ХЛОПЦІВ БУЛИ НЕ одруженим і не мали ДІТЕЙ, АЛЕ ЗАЛИШИЛИСЯ ЇХ БАТЬКИ, ДЛЯ ЯКИХ ДУЖЕ ВАЖЛИВО, ЩОБ НЕ забували їх СИНІВ! З побратимами добиваємося, щоб імена загиблих воїнів увіковічнювали в назвах вулиць! Також всім житомирським хлопцям на школах чи будинках, де вони жили, зробили меморіальні дошки.
Чим можу допомагаю родинам загиблих хлопців і хлопцям, які стали інвалідами після поранень. У соціальній сфері, в отриманні квартир, землі та лікуванні.
Адже в основній масі це – хлопці, яких я набрав в першу хвилю мобілізації, з ними воював, а тепер допомагаю налагодити мирне життя. Вони заслуговують поваги та вдячності за те, що чесно воювали.
Ранить байдужість. Деяким просто все одно, це і зачіпає. Як так можна?! Не подобається країна, люди, культура, мова, правила – взяв валізу і поїхав шукати де краще! П
РОСТО ЖИТИ ТРЕБА ПО СОВІСТІ! І ТОДІ ВЕТЕРАНАМ НЕ ПОТРІБНО БУДЕ ПРОСИТИ ПРО ДОПОМОГУ. У нас така історія, такі коріння і предки. Ми просто зобов’язані бути успішними і вільними!
Мене надихають очі дітей. Я багато буваю в школах, вузах, спілкуюся з молоддю. У нас росте правильне покоління, і в наших силах як ветеранів дуже багато зробити для патріотичного виховання! »
На питання про нагороди Володимир сміється: «Немає в мене нагород, 5 разів подавали на орден Богдана Хмельницького, але весь час документи десь вони губилися! Комусь, напевно, потрібніше. Для мене це не важливо. Найкраща нагорода – щоб були всі живі і здорові! ».
Евеліна Александренко
Проект "Повернись живим"
