Погодьтеся, це ж тільки супер, коли після прочитання котрогось твору виникає бажання поспілкуватися з його авторкою чи автором про їхніх же героїв. Так склалася читацька доля з твором «Крута компанія» сучасної української письменниці Наді Білої.
… А почалося все з того, що Яна Корендій, учениця 10 класу Лугинської гімназії імені В. П. Фількова (Житомирська область), читала твори «Крута компанія» Наді Білої, «Досить Катрін» сучасного американського письменника Джона Гріна. Потім написала манівське літературознавче дослідження про ці твори під керівництвом педагогічного керівника Яни Хомишен, учителя української мови та літератури цієї гімназії. У лютому цього року Яна Корендій перемогла з науковою роботою в ІІ обласному етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту МАН України (секція «Українська література»). І ще навесні здобула перемогу в XI Міжнародному конкурсі українознавства.
Що це за твір такий із розряду Young Аdult Fiction, який цікаво читати, писати про нього і котрий надихає на перемоги? Стараємося розповісти в цьому епістолярному інтерв’ю з Надею Білою. Сподіваємося, що життя видасть нагоду поспілкуватися ще з Джоном Гріном.
– Надю, як Ви розпочинали свою літературну творчість?
–У багатьох письменників з дитинства були щоденники чи блоги. Я вела щоденник, де писала майже щодня, особливо влітку, коли всіх підлітків поглинає убивча нудьга.
– Що для Вас значить письменство?
– Писати – це працювати повний робочий день. Якщо не повний, то ввечері, коли інші розважаються чи дивляться кіно.
– Як Ви вважаєте, бути письменником – це дар чи кропітка праця?
–Якщо ви чекаєте на маршрутку й, дивлячись навколо, помічаєте якусь стареньку чи тітку з «начосом», чи бомжа, чи чоловіка у старомодному піджаку, чи дівчину, яка про щось думає і в неї збігаються брови над переніссям – тоді вітаю, ви, скоріше за все, письменник.
Якщо ви готові витратити на опанування цього таланту кілька років безкоштовної, нікому не потрібної праці, то в кінці цього тунелю колись замаячить світло.Моя порада – попервах дивитися на себе об’єктивно. Так, є Стівен Кінг, який ніде не вчився письменництву. Але, по-перше, Стівен Кінг – один на мільярд, а по-друге, він пише все життя з дитинства. Його перша книга була надрукована, коли він уже був одружений і мав дітей. Гарантую, будь-який автор якісної прози вчився писати: в університеті, на курсах, в інших письменників чи просто прочитав тонну книг. Читати, як письменник, і читати, як читач, – це різні речі.
– Надю, напишіть, будь ласка, чи приходить до Вас натхнення?
– Такої речі, як натхнення взагалі не існує. Чи є щось схоже на меланхолічний настрій, коли замислюєшся над сенсом буття і відчуваєш, що можна написати про це кілька речень. У мене є багато знайомих, які хотіли би писати і насправді мають до цього хист, але ніколи не перетинають кордон країни, що зветься «П’ять речень». Тому що через п’ять речень натхнення полишає вашу бентежну душу й з’являється думка, що чашка кави з цукеркою заспокоює скоріше.
– Про що Ви мріяли, коли Вам було п’ятнадцять років?
– У п’ятнадцять років, маючи одну пару взуття на півроку, одну пару джинсів і два маминих светри, я бачила у дзеркалі жінку, яка подорожує світом, має цікаву роботу і суперських друзів, ходить на побачення і, купивши велику каву в паперовому стаканчику, крокує вулицею великого міста, бажано якого-небудь Нью-Йорка. І хай то були дитячі фантазії наївного підлітка, мріяти мені ніхто не забороняв.
– Чи мали Ви в підлітковому віці проблеми в стосунках із батьками?
–Коли я була підлітком, я чітко розуміла, що батьки мене не розуміють. Не в сенсі, що не відчувають моїх проблем, а просто ми з ними дивимося на різні горизонти. Так само, як у фантастичних фільмах: ми існуємо в паралельних реальностях.
Моя мама не схвалювала моє перше кохання. О господи, я б теж його зараз не схвалила! Батьки купували мені речі, які я відмовлялася носити. Вони дивилися на мій гардероб із практичної точки зору, тим паче, що я росла під час жахливої економічної кризи, і нам навіть на їжу не вистачало грошей. Для підлітка одяг – це друга шкіра. Ми почуваємося такими вразливими у цьому віці, що не одягти те, що подобається, дорівнює піти до школи голою. І йдеться не про кількість пар джинсів, а про те, коли батьки кажуть, що таке я тобі не куплю, бо воно жахливе.
– Яким Ви бачите сучасного підлітка?
– Підлітки сто років тому були такі самі, як сучасні, тільки без айпада й інстаграма. Раніше категорії «підліток»узагалі не існувало. Були діти і дорослі. Тому сучасним підліткам пощастило, що їх хоча б визнають. Як це не нудно, але підліток має розуміти, що через кілька років йому чи їй виповниться двадцять, і треба буде жити своє життя і самому купувати собі кросівки. Відповідальність – це незмінна категорія. Чим раніше ми визнаємо, що є речі, за які ми відповідальні, тим скоріше ми перестанемо почуватися астронавтом у відкритому космосі, який відірвався від материнського корабля. Саме відчуття відповідальності змушувало мене ходити до репетитора з англійської мови двічі на тиждень і по п’ять годин виконувати для неї дезешку. Так, звичайно, є речі, які роблять усі молоді люди: вони ризикують, пробують небезпечні субстанції, часто їм на все пофіг і вони пропускають школу, вони закохуються не в тих людей і товаришують із якимись монстрами, але що б ми не робили сьогодні, завтра неминуче настане. І коли ми вранці чистимо зуби, кого ми хочемо бачити в дзеркалі?
– Надю, щоспонукало Вас написати твір «Крута компанія»?
– Не тому, що не вистачає ідей, а тому, що письменництво – це своєрідна терапія. Часто ми пишемо, щоби пережити певн імоменти життя, «переписати історію» і «закрити» ситуацію, яка досі хвилює.
Одного разу редакторка, із якою я співпрацюю (саме вона вичитує мої тексти й робить зауваження, вказує на слабкі чи сильні місця), помітила, як добре в романі вийшли епізоди, героями яких були підлітки. Вона й натякнула, що я маю спробувати писати в жанрі Young Аdult Fiction. Так я почала працювати в цьому жанрі. До того ж, я досить багато читаю американських книжок для молодих дорослих. І ще я дуже добре пам’ятаю себе в цьому віці й вважаю, що це чи не найважчий період у житті людини. В юності ми вразливі, чутливі й абсолютно безправні.
– Чи є у Ваших героїв прототипи?
– Прототипів героїв як таких немає, тобто конкретної Мілки чи того самого Дімки насправді не існує. Зазвичай на початку кар’єри молоді письменники чи автори-початківці списують героїв із друзів чи родичів.
– «Крута компанія» має котрісь… таємниці?
– Таємниці?! Коли я була старшокласницею, хоч програмою були визначені до читання твори винятково класичної літератури – занудних однакових історій про кріпаків-партизанів, знедолених, мені іноді вдавалося полюбити героїв чи сюжети деяких творів. Роман «Хіба ревуть воли…» Панаса Мирного був одним із таких творів. Тому героїні «Компанії» й подобається цей роман. Прабабуся готує для Мілки кисіль. Цією дивною «штукою» часто намагалася нагодувати мене і моя бабуся. Я ніколи це не їла. Міла й Діма дивляться серіал і обмінюються враженнями в повідомленнях. Вони дивляться «Справжній детектив», сезон другий. Я сама люблю цей міні-серіал. Серед моїх друзів майже ніхто його не розуміє й не любить (занадто трагічний, реалістичний, toon oir). Так само захоплення ним Мілки з Дімою ніхто з друзів не поділяє. Ще одна таємниця: «Досить Катрін» Джона Гріна я не читала. Тепер обов’язково прочитаю.
– Американські підлітки читають сучасну підліткову літературу?
– Американські підлітки обожнюють літературу для їхнього віку. Беруть книжки в бібліотеках, читають, сидячи на підлозікнижковихкрамниць.
– Яку саме літературу читають мої ровесники, на Ваш погляд?
– Люблять серії. Тому так багато романів, які позначено номерами. Щось типу, «Марк і Лілі» книга #1. Також усе більше з’являється на полицях крамниць книжок про ЛГБТ-ком’юніті, на тему гендерної ідентичності.
– Які у Вас творчі плани?
–У письменників немає творчих планів. У них є історії, які замкнені в темному підвалі, і помираючи там із голоду, хочуть вирватися на волю. Але на них у письменника немає часу. «В’язні» мають ще почекати. Часто вони так і вмирають у тому «підвалі». Минає час, змінюється життя, змінюється автор. Це велика втрата, але в кожного письменника є таке таємне «кладовище».
– Надю, дякуємо Вам за цікаву та щиру розмову! Бажаємо творчої наснаги, удачі й креативних ідей! Чекаємо на Ваші нові літературні новинки!
Листувалися з письменницею Яна Корендій і Яна Хомишен.
