В неділю відбувся концерт «Польсько-українські музичні діалоги» у виконанні камерного оркестру Хмельницької філармонії за участі диригента Романа Реваковича та піаніста Йожефа Єрміня
Тарас Шевченко писав «І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь». Через багато років, в решті решт, настала мить, коли це почало усвідомлювати набагато більше людей.
На цьому, вже вкотре зіграв організатор концерту – Житомирська Обласна Філармонія. Найпрекрасніше, як завжди, у деталях. А саме – у програмі.
Лунала не просто класична музика, а сучасна класична музика. Музика важкого і темного ХХ століття. До якої, як відомо, доволі суперечливе ставлення, яке, як не дивно, склалося передусім через неможливість її належно прослухати і зрозуміти. Але ось вона, можливість, отож мистецтво організації звуків у часовій, звуковисотній і тембровій шкалі відбулось.
Не зважаючи на специфічність концерту – зала була наполовину заповнена. Проте слухачі виявилися неготовими до сприйняття творів. Під час виконання «Концерту для струнних» Гражини Бацевич, подекуди, між частинами, лунали поодинокі оплески. Це зайвий раз свідчить про нестачу культури прослуховування в житомирян, але також свідчить про їх щире бажання пізнавати дещо нове. Здається, часи таки змінились.
Виконання «Серенади для струнних» Валентина Сильвестрова – захопило глядачів зненацька. Розгублені слухачи переглядались між собою і починали гомоніти від нерозуміння. Вони не знали до чого дослуховуватись. Але ближче до середини твору, коли проявилась милозвучна мелодія – слухачі остаточно налаштувались на хвилю концерту та з затриманим подихом споглядали за роботою оркестру та яскравим диригуванням Романа Реваковича.
«Концерт для чембало та струнного оркестру» Генріка Гурецького та «Фортепіанний Концерт №1» Ігоря Щербакова – камерний оркестр виконував за участі Йожефа Єрміня – відомого практика авангардних технік. Його напружена, вивірена гра надала оркестру зовсім інший грунт. Гра Єрміня стала опорою для оркестру, довкола якої вивертались все нові і нові звуки. Оркестр почав ніби танцювати своїм звучанням.
Виконання «Фортепіанного концерту №1» стало неочікуваною кульмінацією концерту. Тихий, напружений твір лунав як коментар до сьогодення. Кожен звук нагадував про те, що було ще кілька днів тому зовсім неподалік. З кожним твором слухачі поринали все гибше в найпохмуріші кутки людської історії. Для кожного слухача то була власна історія, яку він, завдяки музиці, міг осмислити.
Після такого занурення варто було розрядити атмосферу, саме тому пролунали світлі та легкі твори Мирослава Скорика та Войцеха Кіляра. У порівнянні з попередніми вони звучали аж надто зрозуміло для слухача, але то були необхідні миті зупину мислення, розслаблення та отримання насолоди від краси гри. Та й сам оркестр вирішив виплеснути на глядача весь накопичений за концерт дух – і то було насправді чарівні миті.
Володимир БІЛИК
