Наталія Шевчук

блоги

30.11.2017 - 10:09 Від любові до ненависті один крок, або як ЖДУ ім. І.Франка ходить по лезу

Перший курс. Ще абсолютно зелені «студікі», як ті котенята, бігають корпусами в пошуках аудиторій. Чесно кажучи, перший курс пам’ятаю погано чи то в силу віку, чи то через стрес від нової обстановки. Але одне скажу точно – тоді університет не викликав поваги. Мене постійно «кумарив» ненормальний розклад, холодні аудиторії, та й взагалі на парах часто доводилося боротися зі сном, а інколи він перемагав. У додачу спартанські умови життя в гуртожитку, з самого ранку псували мені настрій, з яким я тупцювала до університету.

Та не все так погано, навіть ложка меду в бочці дьогтю покращувала моє ставлення. Цією ложкою часто були викладачі нашої кафедри, котрі нестандартно підходили до проведення занять або і позанавчального часу. Та ось настала перша сесія, і я знову впала в апатію. Оцінки нижче плінтуса, істерики, «прощавай стипендія» і два місяці зими аби відійти від усіх подій.

Перші зимові канікули, з дистанційним навчанням, дещо змінили моє відношення до університету. Зрозумівши, що це була моя провина, вирішила перш за все, змінити своє ставлення. Адже як себе налаштуєш – так справи і підуть. Отож, у другому семестрі першого курсу мені вдалося себе опанувати та взятися за голову. І знаєте? Я впоралась. Полюбила університет, втягнулася в навчання та зуміла відновитися на стипендії. Тому на другому курсі я вирішила більше так ніколи не здаватися.


Другий курс. Напевно, мій улюблений рік в університеті. Чому? Тому що я змінилася. Продовжила старанно вчитися і працювати на заліковку. Змінила свій настрой на ультрапозитивний та ввела в життя правило «завжди кажи ТАК», навіть якщо це стосувалося якоїсь нудної домашньої роботи, або банального «піднімай руку першою».

У той же час до університету вступили нові журналісти, які позиціонували себе акуленятами. Отож в нас розгорілася боротьба котиків та акул, яка згодом переросла в дружбу. Напевно, їх появи в університеті ми чекали більше всього. Адже тепер можна було «потролити» їхню писанину, залякати сесією та закохати у кафедру.

Другий курс також не забудеться посвятою першокурсників, яку ми безпосередньо організовували, моїм недовгим правлінням групою, коли староста втекла «за бугор», та сесією, яку цього разу я обожнювала. Так, звісно, були труднощі та моя віра і віра викладачів у мої знання допомогли скласти сесію майже на відмінно. Я ще більше полюбила нашу кафедру, до якої заходила в гості чи не щодня. Викладачі за ці роки стали друзями, навіть ті, які ще не читали у нас жодної дисципліни. І я змінилася, подорослішала та забула всі мінуси університету.


Третій курс. Ось на такій ноті почався третій рік навчання. І здавалося б я мала продовжувати закохуватися в університет в тому ж дусі, та щось пішло не так. Мабуть за літо знову подорослішала та зрозуміла, що не можна жити одним університетом. Тож тепер всім серцем хочу захопитися чимось ще аби рухатись вперед. Що з цього вийде? Побачимо.

Як гадаєте, про який найголовніший аспект моєї любові до університету я не сказала? Напевно, він буде згаданий усіма. Що це? Так, це без сумніву друзі. І не просто друзі, а сім’я. Адже ще з першого курсу ти опиняєшся в новій обстановці, без батьків, без родини, без старих друзів. І аби не впасти у відчай ти створюєш свою нову сім’ю, з якою ростеш, з якою не страшно.

Тому, приводів полюбити університет безліч, якщо правильно себе налаштувати. У мене це вдалося і я завжди пам’ятатиму ЖДУ товаришем, кафедру – старим другом, студентів – сім’єю. 

Шевчук Наталії

30.11.2017 - 10:05 Від нього не почуєш звичного нявчання

Кіт Інжир яскравий приклад того, який вплив може здійснити на людей декілька кривих ліній. Здавалося б, звичайний котик, а насправді чудове прикриття для пропаганди. У нашому випадку – пропаганди читання, кохання, патріотизму, відпочинку тощо. Адже, значно цікавіше обвішати стінку котиком з цитатами, ніж пустими словами, що геть не привертають увагу.

Олена Павлова вдало втілює в Інжирі сучасні тенденції до мінімалізму. Адже, все що просто – геніально. Кота не складно намалювати дітям або і пересічній людині. Таким чином кожен може донести Інжиром свою істину. Він цікавий, універсальний, унікальний, хоча і має багато схожого з котом Саймоном. Та вже ж він лише наш, український маленький геній.

Шевчук Наталії

01.11.2017 - 11:49 Найменший гість кафедри

Зайшовши на кафедру «Видавничої справи та редагування» можна часто почути ім’я Валєрка. Спочатку поневолі думаєш, що мова йде про завідувача, але згодом розумієш що це про найменшого гостя кафедри. Так ми і познайомилися з Валєркою, з блакитним брелком невеликого розміру, проте великою історією. 


ва

- Валєрка, розкажи про перший свій спогад. 
- Пам’ятаю запах пошти, кліки клавіатури та шурхання чеків. Потім мене хтось взяв та поніс. Тоді я вперше понюхав дощ та почув вітер. Коли мене розпакували, я й очі не встиг відкрити як мене одразу почали тіскати та терти об свої мордочки. Тоді я й познайомився зі своєю бабулею. 
- А який твій найяскравіший спогад? 
- Коли мене подарували матусі. Пам’ятаю тоді бабуся посадила мене до красивої коробки де пахло шоколадом та молоком. А в лапки поклала цукерку. Я дуже чекав зустрічі з матусею, а вона ще більше. Тоді я вперше побачив п’яних студентів. Таке і дійсно не забудеш. 
- Як тобі бути голубим, ніхто не дражнить? 
- Часом мама каже що потрібно було брати синього. Але загалом чудово, адже я схожий на свого улюбленого героя зі «Смішариків». Хоча мама каже що за характером я весь в бабулю. Власне вона часом і дражнить мене Тарасом, проте я знаю що це любов. 
- Якщо ти схожий на Кроша і на Тараса, чому ж тебе назвали Валєркою? 
- Чесно кажучи я й сам не знаю та мої не пам’ятають, а звалюють все на бабулю. 
- А як часто ти бачишся з бабусею? 
- Майже щодня в університеті, куди ходжу з мамою. Вона познайомила мене з усіма, навіть з викладачами на кафедрі. Правда часом я залишаюся вдома та сумую, коли мама бере іншу сумку до університету. Та я не шкодую, що пропускаю пари. Краще я буду мати справу з травою чим бігати по місту з мікрофоном, що більший за мене. 
- Про що ти мрієш? 
- Про племінника. Я нещодавно чув, що моя сестра збирається завести собі Ваську чи Василину. Я вже не дочекаюся, коли зможу його понюхати. 
- Чи важливий тобі колір його шерсті? 
- Нехай буде рожевим, аби бабуля дражнила не тільки мене. 
- Ти на це ображаєшся? 
- Ні. Я взагалі рідко коли ображаюся. Хіба що, коли мене називають хом’яком. 
- Валєрка, дякую тобі за розмову, що ти побажаєш читачам? 
- Обнімашок, теплого чаю та шоколаду 

Це було інтерв’ю з Валєркою, з найменшим та найочікуванішим гостем університету. Ви можете зустріти його серед журналістів другого курсу та зарядитися позитивом. Ідіть за сміхом… 

Шевчук Наталії

19.10.2017 - 21:07 Прив’язані до мишки

photo5425120127160002539

- Навіщо тобі ноут? 
- У мене гра завантажилась.  


Бабуся заходить до внукової кімнати аби привітатися. Натомість на неї з дверей падають штани та добряче буцають пряжкою по голові. Отямившись вона помічає лише тускле мерехтіння в кутку кімнати та звуки ніби пес намагається тихо пробратись у дім. 

Одягнувши окуляри вона підходить ближче та не впізнає внука. Перед нею сидів вилитий бомж Василь з під Замкової, вона вже навіть була засумнівалася в чесноті своєї невістки. Проте коли з уст цього невпізнаного чоловіка вилетіло «Ну куди ти, трясця твоїй матері?», бабуся упізнала рідну кров. 

- Що ти робиш, синку? 
- Знешкоджую ворожий табір. 
- Тобі потрібно набратися сил, подивися на себе. 
- І то правда, зараз куплю еліксир. 
- Людська їжа, синку, хоча бачу ти он сидиш в кетчупі, а ніс так і ріже смердота дохлої миші як у тітки Галі з Харкова. 
- Харків? Точно «World of Tanks», як я міг забути.. 

Більше бабуся не змогла витягнути жодного слова з внука та приступила до рішучих дій. 

- Алло, отець Богдан, потрібно вигнати диявола з онука, приїжджайте? 
- Пані Василино, я був би радий та моя донька забрала кадило і бігає по кімнаті зі словами «Mortal Kombat» 

На фоні тим часом пролунало «файтинг» та зв’язок різко обірвався. Бабуся пішла до підвалу у пошуках місцевих наркоманів Гоши і Кеши, бо чула що вони живуть і без ноутбука, а отже не мають цієї залежності. Під під’їздом сиділи дівчатка з планшетом. Краєм вуха вона почула їхню розмову: «Ну ось, він знову потонув у басейні; А вона вже вагітна? А давай створимо вампіра». З жахом вона спустилася до Гоши і Кеши, спитати поради: «Хлопці, в чому секрет того, що вам не потрібні всі ці комп’ютерні ігри?». «Це все через фен» - відповіли вони. 

Бабуся окрилено побігла додому, взяла фен і почала обдувати ним онука. Спочатку це було без результативно, він лише плювався та ухилявся зі звуками «паф», «пуф». Тоді бабуся добряче розмахнулася феном та зарядила внукові у лоба. «Хм, так от як це діє» - сказала вона над знепритомнілим внуком. Виходячи з кімнати в кармані її халату щось м’явкнуло. «О, Том прокинувся» - промовила бабуся та так і зупинилася як вкопана в тій кімнаті. 

«От василина» - сказав дідусь, що весь цей час був прив’язаний до батареї комп’ютерною мишкою. 

Шевчук Наталії

 

Весною житомиряни могли подати власний сценарій відео для участі у щорічному конкурсі концепцій відеороликів «Житомире! Я люблю тебе!». Організатором...
"Вже традиційно публікую фотознімки Житомира з квадрокоптера. Сьогодні на черзі вечірні світлини мікрорайону Хмільники: вул. Сурина гора, бульвар Польський,...